І.Я.Франко

SEMPER TIRO

Життя ко­рот­ке, та без­меж­на шту­ка
І незг­ли­би­ме твор­че ре­мес­ло;
Що зра­зу, ба­читься, тобі бу­ло
Лиш оп'яніння, за­бав­ка, ошу­ка,
Те в не­об­ня­тий розмір урос­ло,
Всю ду­шу, мрії всі твої ввісса­ло,
Всі си­ли за­би­ра і ще го­во­рить: "Ма­ло!"
І пе­ред пло­дом влас­ної уяви
Стоїш, мов пе­ред бо­жест­вом яким,
І су­шиш кров свою йо­му для сла­ви,
І своїх нервів сок, свій мо­зок пе­ред ним
Кладеш замість ка­ди­ла й стра­ви,
І чуєш сам се­бе ра­бом йо­го й підда­ним,
Та в серці шеп­че щось: "Ні, бу­ду твоїм па­ном".
Не вір сим по­шеп­там! Зрад­ли­ва та бо­ги­ня,
Та Му­за! Ва­бить, на­дить і ма­нить,
Щоб вис­сать "я" твоє, зро­бить з те­бе на­чин­ня
Своїх за­ба­гань, дух твій спо­рож­нить.
Не вір ме­лодії, що з струн її дзве­нить:
"Ти бу­деш май­ст­ром, бу­деш па­ном тонів,
І серць во­ло­да­рем, і влад­ни­ком мільйонів".
О, не ду­ри се­бе ти, мо­ло­дая ліро!
Коли в душі пісень тісниться рій,
Служи бо­гині не­по­хит­но, щи­ро,
Та па­ну­вать над нею і не мрій.
Хай спів твій бу­де за­па­ху­ще ми­ро
В пи­ру жит­тя, та сам ти скром­но стій
І знай од­но - po­ёta sem­per ti­ro [1].

СОНЕТ

Благословенна ти поміж жо­на­ми,
Одрадо душ і сон­це бла­говісне,
Почата в зах­ваті, ок­роп­ле­на сльоза­ми,
О раю мій, моя ти му­ко, Пісне!
Царице, ти най­ниж­чо­го з-між лю­ду
Підносиш до вер­шин свой­ого тро­ну
І до гли­бин терпіння, сліз і бру­ду
Ведеш і тих, що дви­га­ють ко­ро­ну.
Твій по­дих всі сер­ця людські рівняє,
Твій поцілуй всі душі бла­го­ро­дить
І сльози на ал­маз пе­реміняє.
І до­тик твій із тер­ня рожі ро­дить,
І по сер­цях, мов чар со­лод­кий, хо­дить,
І бу­дить, мо­ло­дить, і оп'яняє.

МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

Мій дру­же, що в нічну го­ди­ну ти­ху
Отсі ряд­ки очи­ма пробігаєш
І в них на­род­но­му за­ра­ди ли­ху
Чи влас­ним бо­лям по­лекші шу­каєш, -
Коли тобі хоч при од­но­му слові
Живіше в гру­дях сер­це затріпо­че,
В душі оз­веться щось, не­мов лу­на в діброві,
В очах огонь сльозу зга­сить за­хо­че, -
Благословлю те­бе, щоб аж до ско­ну тво­го
Доніс ти сер­це чис­те й щи­ру ду­шу
І щоб ти не заз­нав сирітства ду­хо­во­го,
В яко­му я свій вік ко­ро­тать му­шу.

17.IX 1905

КОНКІСТАДОРИ

По бурх­ливім оке­ані
Серед піня­вих валів
Наша фло­та су­не, б'ється
До незвісних бе­регів.
Плещуть вес­ла, гнуться щог­ли…
Ось і прис­тань за­тиш­на!
Завертай! І бік при боці!
І стер­но біля стер­на!
Кидай якорі! На бе­рег
По по­мос­тах ви­хо­ди!
Нічичирк! Ще лед­ве дніє…
Пусто скрізь… Ста­вай в ря­ди!
Сонний го­род ще дрімає…
Схопимо йо­го у сні…
Перший крик - наш ок­рик бою
І побіднії пісні.
Та за­ки ру­шать, пус­кай­те
Скрізь огонь по ко­раб­лях,
Щоб всі зна­ли, що не­ма нам
Вороття на ста­рий шлях.
Бухнув дим! Хлю­по­че мо­ре…
Щось мов стог­не у судні…
Паруси за­ло­потіли,
Наче кри­ла ог­няні.
Гнуться реї, сип­лять іскри,
Мов роз­па­лені річки…
Снасть скри­пить… Ви­сокі щог­ли
Запалали, мов свічки.
Що за на­ми, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! -
Се наш ок­лик бой­овий!
До відваж­них світ на­ле­жить,
К чор­ту бо­язнь навісну!
Кров і труд ось тут здвиг­не нам
Нову, кра­щу вітчи­ну!

Кохавина, д[ня] 26 лип­ня 1904

НОВІ СПІВО­МОВ­КИ

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН

Облягали ля­хи місто
Десь в часі Руїни,
Штурмували бра­ми й му­ри,
Підкладали міни.
Боронилося ко­зацт­во,
Й міща­ни не спа­ли,
День і ніч гриміли з мурів
Пушки й са­мо­па­ли.
Але Ку­пер'ян-цехмістер
Був за всіх зав­зя­тий,
Цеховому то­ва­рист­ву
Нишком став ка­за­ти:
"Годі, брат­ця, нам на му­рах,
Як сичі, сидіти,
Покажім, що й ми, міщанст­во,
Не страш­кові діти!
Вдармо ніччю на їх табір
З кру­то­го бай­ра­ку!
Згиньмо або тих ля­шеньків
Зотрім на та­ба­ку!"
Як зга­да­ли, так зро­би­ли,
Щастила їм до­ля,
І роз­би­ли вра­жу си­лу,
Як пух, се­ред по­ля.
Радість! Сла­ва! Крик і гомін!
Збігаються в місті
Шевці, кравці, всякі справці -
Не сто і не двісті.
І віта­ють Ку­пер'яна
З йо­го во­яка­ми,
Як ге­роя, всю до­ро­гу
Всипали квітка­ми.
А на площі чор­на ра­да:
Взяли всі га­да­ти,
Яку б то­му Ку­пер'яну
Нагороду да­ти?
Одні ка­жуть: "Чим він досі
Був у нас? Цехмістром!
Тепер йо­го за зас­лу­гу
Виберім бурмістром!"
Другі ка­жуть: "Що, бурмістром?
Ми на се не згожі!
Най він бу­де ко­мен­дан­том
В ог­невій сто­рожі".
Треті ка­жуть: "Ні, па­но­ве,
Іншу ра­ду май­мо,
Купер'яну від ну­ме­ру
По ду­ка­ту дай­мо!"
"Ні, ні, ні! - ре­ве гро­ма­да
Одностайним хо­ром. -
За ге­рой­ст­во гроші бра­ти?
Ну, се був би со­ром!"
Знов нез­го­да, знов гар­ми­дер,
Сяк і так мірку­ють;
Що хто ска­же, кли­чуть: "Слав­но!"
А інші кеп­ку­ють.
Аж ось вис­ко­чив на ла­ву
Пузатий бурмістер
Та й зак­ли­кав: "Най жиє нам
Купер'ян-цехмістер!
Дав нам бог та­ко­го му­жа
Ворогів роз­би­ти,
Та не дав нам знать, яку б то
Честь йо­му зро­би­ти.
Гроші да­ти - со­ром бра­ти,
Та й ми ж бідні лю­ди;
На уряд йо­го пос­та­вить -
Іншим зазд­ро бу­де.
Поки він жи­вий між на­ми,
То все нам за­ва­да -
То ж, па­но­ве цехмістро­ве,
Ось моя вам ра­да:
Зараз тут йо­го убий­мо,
На паль по­садімо,
По смерті ж йо­го оп­лач­мо
І свя­тим зробімо.
І на­сип­ле­мо над тілом
Могилу ви­со­ку,
Будем по­мин­ки справ­ля­ти
Два ра­зи до ро­ку".
"Славно! Слав­но! От так ра­да!" -
Всі враз за­гу­ка­ли,
А цехмістра Ку­пер'яна
Навіть не пи­та­ли.
вернуться

1

1 - По­ет завж­ди учень (лат).