Iван Якович Франко

"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)

PROFUNDIS

ГІМН

Замість пролога

Вічний революцйонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, -

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськiї тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, -

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

[1880]

Веснянки

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить -

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, -

Мабуть, благодатная хвиля надходить…

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари - плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!

1880

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вітри,

Проскрипів мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дівчини, що з сну будиться,

В груді радісно б'єсь здоровая

Молодая кров,

Так і грудь землі диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любві мати щирая

Обійме його,

Кров'ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнії, думка чесная, -

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх!

Сійте! На пухку, на живу ріллю

Впадуть сімена думки вашої!

28 марта 1880

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глубині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати.

В праці сконать!

1880

Розвивайся, лозо, борзо,

Зелена діброво!

Оживає помертвіла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовії,

Обновляєсь в свіжі сили

Й свіжії надії.

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім'я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

З твого плоду стала!

1880

Не забудь, не забудь

Юних днів, днів весни, -

Путь життя, темну путь

Проясняють вони.

Золотих снів, тихих втіх,

Щирих сліз і любви,

Чистих поривів всіх

Не встидайсь, не губи!

Бо минуть - далі труд

В самоті і глуші,

Мозолі наростуть

На руках і душі.

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить.

А добро веселить, -

Той цілий чоловік.

Тож сли всю життя путь

Чоловіком цілим

Не прийдесь тобі буть -

Будь хоч хвилечку ним.

А в поганії дні,

Болотянії дні,

Як надія пройде

І погасне чуттє,

Як з великих доріг

Любві, бою за всіх

На вузькі та круті

Ти зійдеш манівці,

Зсушить серце жура,

Сколять ноги терни, -

О,тоді май життя

Вдячно ти спом'яни!

О,тоді ясні сни

Оживлять твою путь…

Юних днів, днів весни

Не забудь, не забудь!

10 іюня 1882

Ще щебече у садочку соловій

Пісню любую весноньці молодій,

Ще щебече, як віддавна щебетав,

Своїм співом весну красную вітав.

Та не так тепер в садочку, як було:

Вечір в маю, співом все село гуло,

По вулиці дівчатонька, наче рій,

На вишеньці висвистує соловій.

Не так нині, як бувало! Півсмерком

Не йдуть селом дівчатонька ходірком,

Не виводять співаночок на весь двір

Соловієві на вишенці всупір.

Ось з роботи перемучені спішать,

Руки й ноги, мов відрубані, болять,

Не до жартів їм, сердешним, та пісень,

Лиш спочити б, наробившися весь день!

Важко якось соловію щебетать,

Важко весну, хоч як красну, зустрічать,

Голосить природи радість на весь мір,

Наче людському нещастю на докір.

А ще жаль йому й супірниць, що їх спів

По селу враз з його свистом гомонів.

Що то жде їх?.. Шлюб з нелюбом, рій дітий

Та в'їдливая свекруха й муж лихий.

1881

Весно, ох, довго ж на тебе чекати!

Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?

Чом замість себе до вбогої хати

Голод і холод, руїну і страти

В гості ти шлеш?

Бач, уже май зачиняєсь! О маю,

Чом же мерцем ти приходиш на світ?

Пусто і мертво по полю, по гаю,

Лиш олов'янії хмари вкривають

Весь небозвід.

Стогін іде по селищах убогих,

Діти гуртами на задавку мруть,

Сіна нема й стебельця в оборогах,

Гине худібка, по долах розлогих

Води ревуть.

"Згинем, - люд шепче. - Там горе не саме

Звикло ходить. Або пошесть прийде,

Або - не дай боже - Польща настане".

От як сей рік зустрічають селяни,

Весно, тебе.

1881

Ой, що то в полі за димове?

Чи то вірли крильцями б'ються?

Ні, то Доля грядки копле,

Красу садить, розум сіє,

Примовляє, приспівує:

"Сходи, красо, до схід сонця,

Ти, розуме, - спозаранку!