Оглавление

Том 2

Твори у п'яти томах. Том 2 - _1.png

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Твори у п'яти томах. Том 2 - _2.png

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

1847–1861

В КАЗЕМАТІ

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…

Згадайте, братія моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали: «Коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?»

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

I. «Ой одна я, одна…»

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу — карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла — не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

А дружини й не буде!

Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург

II. «За байраком байрак…»

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

«Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій».

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

їх нема, я сама.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

III. «Мені однаково, чи буду…»

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

IV. «Не кидай матері…»

«Не кидай матері» — казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати, не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сусідам спати.

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе, неквітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

З гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла.

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти радуєш? до кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати…

Благаю бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла…

Щоб бога ти не осудила

І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

V. «Чого ти ходиш на могилу…»

«Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила.—

Чого ти плачеш ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила?»

«Так, мамо, так». І знов ходила,

А мати плакала ждучи.

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину сажає,

І сльозами поливає,

І господа просить,

Щоб послав він дощі вночі

І дрібнії роси.

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

«Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов’ю йому кубелечко

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,

Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранці

На той світ літати».

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На четверте… Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

«Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий

І вітами широкими

Од сонця закрий.

Вранці найдуть мене люде,

Мене осміють.

Широкії твої віти

Діти обірвуть».

Вранці-рано на калині

Пташка щебетала;

Під калиною дівчина

Спала, не вставала:

Утомилось молодеє,

Навіки спочило…

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде, встаючи,

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала

І тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

VI. «Ой три шляхи широкії…»

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший —

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині…

А дівчина заручена —

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зів’яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину…

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії