Гальярдо сміючись відбивався від цієї навали, що притиснула його до стіни. Готельна обслуга була безсила визволити тореро, до того ж вони відчували майже страх і мимовільний захват перед такою популярністю. Гальярдо нишпорив у кишенях і навмання тицяв монети в жадібно простягнені руки, аж поки в нього не лишилося жодного мідяка.

— Нема уже нічого! Скінчилося вугіллячко!.. Пустіть мене, розбишаки!

Він прикинувся сердитим, хоча насправді його тішила така популярність, легко проштовхався своїми дужими плечима крізь натовп і кинувся навтіки, стрибаючи вгору сходами зі спритністю, властивою всім тореро. А тим часом готельні слуги, яких уже ніщо не стримувало, випхали гурт цікавих за двері.

Проминаючи кімнату, яку займав його слуга, матадор побачив крізь прочинені двері, що Гарабато вже порпається в скринях та валізах, готуючи вбрання для кориди.

Коли Гальярдо опинився сам у своєму номері, де й поділося веселе збудження, викликане в ньому навалою шанувальників. Попереду найтривожніші години, останні години перед виходом на арену, коли його завжди змагає непевність. Міурині [10] бики і мадридська публіка!.. Коли небезпека була зовсім поруч, вона ніби п’янила Гальярдо, і він ставав ще відважніший, але тепер, наодинці з собою, його, як завжди, охопила гнітюча тривога, якийсь первісний невиразний страх.

Він почував себе геть розбитим, наче на нього раптом навалилася вся втома безсонної минулої ночі. Хотів був упасти на одне з ліжок, що стояли в глибині кімнати, але тривога перед близькою небезпекою, незнаного і таємничою, зразу ж і розвіяла сонливість.

Гальярдо неспокійно заходив по кімнаті, припаливши нову гаванську сигару від недопалка щойно викуреної.

Сьогодні для нього починається мадридський сезон… Яким він буде? Що казатимуть вороги? Як виступлять суперники-матадори?.. Він уже заколов чимало міурців — зрештою, нічого надзвичайного в них немає, бики як бики. Так-то воно так, але майже всі його товариші, котрі полягли на арені, стали жертвами биків із цього стада. Клятущі міурці! Недарма ж і він, і всі інші матадори завжди вимагають на тисячу песет більше, коли в контракті вказано, що треба битися з цими биками.

Він ходив і ходив по кімнаті нервовими кроками. Спинявся, тупо дивився на якусь річ із свого спорядження, і знову падав у крісло, мов підкошений раптовим нападом слабості. Кілька разів поглядав на годинника. Ще нема другої. Як повільно тягнеться час!

Гальярдо знав, що зможе заспокоїтись, лише коли почне вбиратися, а надто, коли вже вирушить на арену, і тому бажав, щоб цей час настав якомога скоріше. Галасливий людський натовп, звернені на нього цікаві погляди, бажання бути на очах у публіки спокійним і веселим, а насамперед наближення небезпеки, реальної і відчутної, миттю розвіють тривогу і страх, що охоплюють його наодинці з самим собою.

Щоб спекатися цих думок, він засунув руку у внутрішню кишеню піджака і витяг звідти разом із гаманом конвертик, від якого струміли ніжні духмяні пахощі. Підійшовши до вікна, крізь яке проникало тьмяне світло з патіо, Гальярдо став уважно роздивлятися конверт — цього листа передали йому, коли він прибув до готелю. Адресу було написано гарним і рівним почерком.

Потім тореро витяг із конверта згорнений аркушик і з насолодою понюхав його. Який аромат! О, ці вельможні жінки, що стільки мандрували світом… як уміють вони виявляти своє благородство навіть у дрібницях!..

Гальярдо любив щедро напахчуватись парфумами — здавалося, він хотів забити гострий сморід колишніх злиднів, що в’їлися йому до кісток. Вороги глузували з цього атлетичного хлоп’яги, який у своїй пристрасті забував про всяку міру і чоловічу гідність. Шанувальники лише поблажливо всміхалися, згадуючи про це дивацтво, але не раз мимоволі одверталися, рятуючись від запаморочливих пахощів, що огортали матадора. Їздячи по країні, Гальярдо возив із собою цілу парфюмерну крамничку, і на арені, поміж мертвих коней, випущених кишок та залитих кров’ю кізяків, від його тіла линули духмяні жіночі пахощі. Кокотки, його шанувальниці, з якими він познайомився, виступаючи на аренах Південної Франції, навчили Гальярдо секретів змішування та поєднування деяких рідкісних парфумів. Але що могло зрівнятися з ароматом цього листа, ароматом жінки, яка писала його! Це були загадкові, тонкі й незбагненні пахощі, що їх Гальярдо називав „пахощами вельможної дами“.

Блаженно й гордо всміхаючись, він став захоплено перечитувати листа. Нічого особливого: всього п’ять-шість рядків. Вітання із Севільї, побажання великих успіхів у Мадриді, упевненість, що вже тепер можна заздалегідь поздоровити його з тріумфом. Якби такий лист навіть попав у чужі руки, він не скомпрометував би жінку, що підписала його. На початку: „Друже Гальярдо“, виведене такими гарними літерами, що тореро ніяк не міг намилуватися ними, а в кінці — „Ваша подруга Соль“. Тон листа Дружній, але стриманий, звертання на „ви“, слова люб’язні з відтінком поблажливості, наче їх адресовано не рівному собі, а кинуто як милостиню з недосяжної височини.

Тореро милувався листом із захопленням простолюдина, мало обізнаного з грамотою, а проте не міг уникнути прикрого відчуття, що до нього ставляться з погордою.

— Ну й жінка! — пробурмотів він. — Спробуй-но розкуси її!.. Подумати лишень, вона мені каже „ви“… Ви!., Хто ж я такий для неї?

Та відразу напливли приємні спогади, і тореро само-вдоволено посміхнувся. Стриманість і холодність — це тільки для листів: звичка світської дами, обережність сеньйори, яка побачила світа. Прикре почуття змінилося захватом.

— Ця жінка знав, що робить! Така здобич не кожному попадається!..

І в його посмішці проглянула професійна гордість приборкувача, який вимірює свою славу силою укоськаного звіра.

Поки Гальярдо милувався листом, його слуга Гарабато заходив і виходив, заносив одяг і валізи, які ставив на одне з ліжок.

Цей хлопчина робив усе швидко, вправно, але мовчки, ніби й не помічав матадора. Ось уже кілька років він супроводжував Гальярдо в усіх його турне як „носій шпаг“. Колись у Севільї він виступав одночасно з Гальярдо у коридах із молодими бичками, влаштовуваних для початківців; але удари рогів діставалися лиш йому, а успіхи та слава — товаришеві. Гарабато був смаглявий хлопчина, низенький на зріст і кволий; його зморшкувате й зів’яле, як у старого діда, обличчя перетинав кривий, погано зарубцьований шрам, схожий на білий крюк. То був слід від бичачого рогу, що мало не спровадив хлопця на той світ на одній сільській арені. Крім цієї жахливої рани, були в Гарабато й інші, сховані під одежею.

Він якимсь дивом залишився живий після своїх аматорських виступів на арені, відбувшись шрамами, які посмугували йому все тіло. Найгірше, що люди тільки сміялися з невдач Гарабато, ніби їм було приємно дивитися, як бики топчуть його ратицями та підкидають рогами. Кінець кінцем постійні нещастя зламали хлопцеву впертість, і він задовольнився роллю супутника та довіреного слуги товариша своєї юності. Гарабато був найпалкішим шанувальником Гальярдо, хоча, користуючись становищем близького друга, не раз дозволяв собі осудливі й критичні зауваження. Мовляв, якби він був у шкурі маестро, то впорався б із тим чи тим биком куди краще. Друзі Гальярдо досить часто підсміювалися над крахом честолюбних сподівань носія шпаг, але Гарабато не зважав на глузи. Він тореро і ніколи не перестане ним бути. Свято вберігаючи пам’ять про своє минуле, хлопець змащував ріденький чуб брильянтином, начісував волосся на вуха і, так само як у юності, заплітав на потилиці довгу кіску — священну колету, професійну ознаку, яка вирізняє тореро з-поміж інших смертних.

Коли Гальярдо сердився на слугу, його бурхливий гнів завжди виливався на цей жмутик волосся.

— І ти ще смієш носити колету, безсоромнику?.. Зараз я тобі відчикрижу цей щурячий хвостик, нахабна пико!

Гарабато вислуховував такі нахваляння спокійно, але потім за все помщався, замикаючись у зневажливій мовчанці та байдуже знизуючи плечима, коли після щасливої кориди маестро повертався надвечір радісно збуджений і запитував з дитячою самовтіхою: