Василь Ардаматський

Я 11–17…

НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ

Я 11–17… Небезпечний маршрут - i_001.png

МАЛЮНКИ Г. МАЛАКОВА

Я 11–17…

ПОВІСТЬ ПРО ПРИГОДИ КАПІТАНА ДЕМЕНТЬЄВА

Я 11–17… Небезпечний маршрут - i_002.png
1

Кінчалася остання воєнна зима. Наша армія з боями пробивалася до Берліна, а тут, у глибокому тилу радянських військ, залишався цей мішок з гітлерівськими дивізіями, і вже давно тривали запеклі бої. Цілком боєздатні, добре озброєні гітлерівські дивізії не зуміли уникнути оточення і тепер виявляли велику упертість і військове мистецтво. Спочатку їм дуже допомагало і те, що в їхньому розпорядженні були порт і вільний морський шлях в Німеччину, — вони безперебійно одержували озброєння і боєприпаси.

Однак мішок поступово затягувався і становище оточених погіршувалось. Не приходили вже транспорти з Німеччини — гітлерівській ставці було не до цих оточених дивізій. Про контрнаступ з мішка німецьке командування більше не мріяло. У нього з'явилися зовсім інші турботи…

Теплої березневої ночі солдати розвідроти капітана Дементьєва, повернувшись з нічного рейду, притягли гітлерівського офіцера. Це був штабний капітан з красивим прізвищем Едельвейс.

Розбудили Дементьєва. Похитуючись спросонку, він ішов у штаб і з досадою думав, що йому доведеться зараз допитувати ще одного істерика. Цікаво тільки, якої цей заспіває: «Хайль Гітлер!» чи «Гітлер капут?» Дементьєва однаково дратували обидві категорії: він не вірив ні тим, ні іншим.

Німецький офіцер спокійно, але з цікавістю розглядав Дементьєва, поки той знайомився з відібраними у полоненого документами. Переглядаючи їх, Дементьєв задав німцеві кілька питань, і його вже в першу хвилину допиту вразило те, як спокійно поставився гітлерівець до свого полону. Поводився він вільно і охоче відповідав на запитання…

— За яких обставин вас узяли в полон?

Капітан Дементьєв завжди любив ставити це питання. Відповідь полоненого цікаво було порівняти з тим, що вже було відомо з рапорту розвідників.

— За звичайнісіньких… — Німець сумно посміхнувся. — Я повертався з передових позицій, у моєму мотоциклі заглух мотор. Я розібрав карбюратор, а зібрати його перешкодили ваші солдати. От і все…

— Видно, війна в тому й полягає, — посміхнувся Дементьєв, — що солдати обох сторін перешкоджають один одному жити. Але погодьтесь, що мої солдати обрали для вас перешкоду не найважчу.

— О, звичайно! — Німець посміхнувся, але одразу ж посмішка зникла з його обличчя. — Та, мабуть, ця найважча перешкода чекає на мене зараз?

З напруженого погляду німця Дементьєв зрозумів, що він запитує серйозно.

— У нас полонених не розстрілюють.

— О, звичайно! Їх вішають!

— Це залежить від того, наскільки тяжким був ваш злочин перед нашим народом, — суворо і трохи підвищивши голос, відповів Дементьєв.

— Кажуть, за найбільший злочин ви вважаєте приналежність до партії Гітлера. Чи не так? А я саме переконаний націонал-соціаліст. З тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року.

— Переконаний? — Дементьєв допитливо подивився німцеві в очі. — Переконані мають не такий вигляд і поводяться інакше.

— Щохвилини кричать «Хайль Гітлер»?

— Або «Гітлер капут».

Німець засміявся, відкинувшись на спинку стільця. Разом з ним засміявся і Дементьєв.

— Ви не позбавлені дотепності, — сказав німець. — Між іншим, ви говорите по-німецькому, мов справжній берлінець. Звідки це у вас?

— Мій батько багато років працював у радянському торгпредстві в Німеччині. Я виріс в Берліні.

— Берлінський акцент, як слід віспи, витравити не можна. — Німець помовчав, потім допитливо подивився на Дементьєва: — Приємно, капітане, вигравати війну? Таку війну!

— Дуже! — щиро вигукнув Дементьєв.

— Вірю, вірю… — сумно промовив німець. — Адже ми це теж переживали і…

— Правда, трохи передчасно, — безжалісно зауважив Дементьєв.

В очах у німця блиснув і одразу ж згас злий вогник. Він нахилив голову, плечі його обм'якли, і він тихо промовив:

— Так, сорок п'ятий рік — це не сорок перший.

Як тільки він це сказав, Дементьєву ніби війнуло в обличчя жахливим вогнем сорок першого року. Він швидко спитав:

— Де були в сорок першому?

Від зовсім нового, сухого і злого голосу капітана німець одразу випростався. Він, мабуть, зрозумів хід думок радянського офіцера і відповів чітко, по-військовому:

— Брест — Мінськ — Смоленськ — Вязьма. Тут зимував… — Німець помовчав і додав: — Там ми і зазнали краху ілюзії швидкої перемоги. Далі була вже служба, почуття обов'язку, словом, робота. Частково успіх. Частішим поразка. А історія війни робилася вже без ЦІН».

— Проте зараз ваші дивізії сидять у мішку і не поспішають скласти зброю. На що ви сподіваєтесь?

— Я ж сказав: служба. Краще не думати і не розпитувати.

— Ви вірили в можливість перейти в контрнаступ?

— Ні. Але такий наказ, наскільки мені відомо, на початку оточення готувався. А тепер діється щось протилежне. Кажуть, нас повинні евакуювати звідси морем і перекинути на захист Берліна.

Дементьєв розумів усю важливість цієї новини, але запитав якомога недбаліше:

— Це чутка чи наказ?

— Напевне, наказ…

За вікнами будиночка, де відбувався допит, пролунав автомобільний гудок, почулися чоловічі голоси, сміх. Хриплуватий басок весело спитав:

— Де тут ваша дичина?

Німецького капітана повезли в штаб армії. Як тільки машина від'їхала, Дементьєв подзвонив своєму безпосередньому начальникові полковнику Довгальову і повідомив його про евакуацію військ із мішка.

— Так, ці відомості у нас теж є, — підтвердив полковник. — Дякую.

Ні полковник Довгальов, ні Дементьєв у цей час не думали, що вже вранці їм доведеться зустрітися спеціально для обговорення саме цього питання і що їхня розмова буде початком нової сторінки у військовій біографії Дементьєва.

2

Полковник Довгальов говорив, походжаючи по кабінету. Коло вікна він зупинявся, замовкав і кілька секунд дивився, як мокрий лапатий сніг падає і розтає на чорній спині автомобіля, що стояв під вікнами. Потім він круто повертався і знову починав говорити, повільно крокуючи до протилежної стіни. Уже не перший рік Дементьєв працював з полковником, добре знав цю сувору людину і тепер бачив, що Довгальов хвилюється…

Дементьєву було незручно сидіти у низькому, глибокому кріслі. Він просто не звик до таких меблів, не знав, куди подіти ноги, що раптом стали занадто довгі. Це дратувало, хоча все, що він чув, тішило його сміливе солдатське серце.

Дементьєву завжди подобалися складні завдання. Він був розвідник, а займатися цією справою без риску неможливо. Ну, а коли ще й самовіддано любити свою справу, то хіба не природно бажати найскладніших і найцікавіших завдань? Виконуючи завдання, Дементьєв не шукав легкого шляху. Він був переконаний у тому, що в розвідці найкращий результат дає найважче і найнебезпечніше. Він міг би розказати чимало різних історій, які підтверджували цю теорію. Але Дементьєв зовсім не збирався гинути. Він, майже як фаталіст, вірив у свою щасливу долю. Справді, він пройшов розвідником усю війну і навіть подряпини не мав. Була в Дементьєва кохана дівчина. Її звали Тамарою. Жила вона у Підмосков'ї. Познайомилися вони в ту тяжку зиму сорок першого року, коли Дементьєв опинився на постої в будиночку, де жила Тамара… Всю війну одержувала вона від Дементьєва листи Один з останніх його листів закінчувався так: «… ще раз кажу тобі —не хвилюйся. Гітлер не передбачив багато чого. І, зокрема, він забув виготовити кулю для моєї персони. Живу! І житиму! Разом будемо жити!..» Ні, ні, Дементьєв гинути не збирався.