У пам’яті знову спливла фотокартка з тілом убитого. Жак Соньєр зробив це сам? Ленґдон знову відвернувся до вікна, намагаючись прогнати нав’язливий образ.

Місто лише тепер утихомирювалось: вуличні продавці котили візки із зацукрованим мигдалем, офіціанти виносили на узбіччя мішки зі сміттям, якась запізніла парочка міцно обіймалася, щоб не змерзнути на вітрі, який доносив пахощі жасмину. «Ситроен» прокладав собі шлях зі знанням справи, різка сирена розтинала вуличний рух, наче ніж.

— Капітан зрадів, коли довідався, що ви й досі в Парижі, — поліцейський уперше заговорив відтоді, як вони виїхали з готелю. — Щасливий збіг.

Ленґдон відчував усе, що завгодно, тільки не щастя, а в щось таке, як збіг, він і взагалі не вірив. Усе життя він досліджував приховані зв’язки між начебто зовсім не схожими символами й ідеологіями і дійшов висновку, що світ — це павутина з історій та подій, які тісно переплелися між собою. «Зв’язки можуть бути невидимі, — часто повторював він на лекціях із символіки в Гарварді, — але вони завжди є, варто лише трохи заглибитись».

— Я так розумію, — відповів Ленґдон, — це Американський університет у Парижі поінформував вас, де я зупинився?

Водій заперечно похитав головою.

—Інтерпол.

«Інтерпол, — подумав Ленґдон. — Ну звісно ж». Він і забув, що безневинне, на перший погляд, прохання всіх європейських готелів, щоб гості, оселяючись, показували паспорт, було не просто дивакуватою формальністю — цього вимагав закон. Будь-якої ночі працівники Інтерполу могли абсолютно точно визначити, хто де спить, по всій Європі. Знайти Ленґдона в «Рітці» було зовсім не складно, на це пішло, може, якихось п’ять секунд.

«Ситроен» помчав швидше у південному напрямку, праворуч забовванів величний силует Ейфелевої вежі. Побачивши Ейфелеву вежу, Ленґдон подумав про Вітторію, пригадав їхню жартівливу обітницю рік тому зустрічатися через кожні шість місяців у якомусь новому романтичному місці на землі. Ейфелева вежа, вочевидь, могла б бути одним із таких місць. Востаннє він поцілував Вітторію ще в галасливому римському аеропорту понад рік тому, і від думки про це йому стало сумно.

— Ви були на ній? — запитав поліцейський, дивлячись перед собою.

Ленґдон підвів голову, впевнений, що не так щось зрозумів.

— Перепрошую?

— Правда, гарна? — поліцейський поглядом показав на Ейфелеву вежу. — Ви піднімалися на неї?

Нарешті Ленґдон збагнув.

— Ні, я не був на вежі.

— Це символ Франції. Як на мене, вона — досконалість.

Ленґдон розсіяно кивнув. Фахівці, що знаються на символах, часто казали, що Франція — країна пристрасних коханців, легких звичаїв і дрібненьких диктаторів-авантюрників на кшталт Наполеона чи Пепіна Короткого — навряд чи змогла б знайти собі кращий національний символ, ніж тисячофутовий фалос.

На перехресті з вулицею Ріволі світлофор показував червоне, проте «ситроен» і не думав зупинятися. На величезній швидкості він пролетів перехрестя і помчав до зеленої частини вулиці Кастільйоне; це був північний вхід до славнозвісного саду Тюїльрі — паризького варіанта Централ-Парку. Більшість туристів помилково пов’язували назву «Тюїльрі» з тисячами тюльпанів, що квітли тут, однак насправді це слово мало набагато прозаїчніше походження. Колись на місці цього парку був величезний кар’єр, з якого паризькі будівельники брали глину для виготовлення знаменитої паризької червоної черепиці — французькою мовою «tuile».

Коли вони в’їхали до безлюдного парку, поліцейський нарешті вимкнув заглушливу сирену. Ленґдон зітхнув полегшено, насолоджуючись раптовою тишею. Тьмяне світло фар бігло попереду авта по всипаній гравієм алеї, монотонний шурхіт коліс навіював сон. Ленґдон завжди вважав Тюїльрі священним місцем. Це тут Клод Моне експериментував із формою та кольором, від чого згодом зародився імпресіоністський рух. Однак сьогодні це місце мало якусь зловісну ауру.

«Ситроен» різко звернув ліворуч і рушив на захід центральною алеєю парку. Обігнув круглий ставок, перетнув якусь занедбану алею і виїхав на величезну чотирикутну площу. Ленґдон побачив кінець саду Тюїльрі, позначений величезною кам’яною аркою.

Arc du Carrousel 3.

У давнину під цією аркою відбувались всілякі варварські ритуали, однак шанувальники мистецтва любили це місце зовсім з іншої причини. Звідси, з еспланади, при виїзді з Тюїльрі, було видно відразу чотири найкращі в світі музеї мистецтв... по одному в кожній стороні світу.

Праворуч, на південь від Сени за набережною Вольтера, Ленґдон бачив у вікно ефектно підсвічений фасад старого залізничного вокзалу — тепер це був поважний музей д’Орсе. Ліворуч виднілась верхівка ультрасучасного центру Помпіду, де був розташований Музей сучасного мистецтва. Позаду над верхівками дерев височів старовинний обеліск Рамзеса. Там був музей Же-де-Пом.

А просто попереду, на схід, поза аркою стояв монолітний палац епохи Ренесансу, найзнаменитіший у світі музей мистецтв — Лувр.

Ленґдон укотре відчув легкий подив і водночас захват, намагаючись охопити поглядом одразу всю цю грандіозну споруду. Величезна площа, а за нею — фасад Лувру, що, наче цитадель, височів на тлі паризького неба. Побудований у формі підкови, Лувр уважався найдовшою спорудою в Європі, по його довжині можна було б розташувати три Ейфелеві вежі. Навіть мільйон квадратних футів площі між крилами музею анітрохи не применшував величі його фасаду. Якось Ленґдон вирішив обійти Лувр по периметру і з великим подивом довідався, що подолав аж цілих три милі.

Щоб уважно оглянути 65 300 експонатів музею, кажуть, середньостатистичному відвідувачеві потрібно близько п’яти тижнів. Однак більшість туристів воліє оглядати Лувр побіжно. Ленґдон жартома називав такий огляд пробіжкою Лувром: туристи бадьоро крокують залами музею, щоб неодмінно побачити три найзнаменитіші експонати: Мону Лізу, Венеру Мілоську і Ніку — крилату статую Перемоги. Один відомий американський журналіст якось нахвалявся, що спромігся побачити всі три шедеври лише за п’ять хвилин і п’ятдесят шість секунд.

Водій витягнув рацію і скоромовкою випалив французькою:

— Monsieur Langdon est arrive. Deux minutes ⁴.

У відповідь щось нерозбірливо затріщало.

Поліцейський сховав рацію й обернувся до Ленґдона:

— Капітан вас зустріне біля головного входу.

Незважаючи на знаки, що забороняли в’їзд на площу, водій натиснув на газ, і «ситроен» переїхав через парапет. Тепер уже було видно головний вхід до Лувру, фронтон будівлі велично здіймався попереду в оточенні семи трикутних басейнів, з яких били водограї з підсвіткою.

«La Pyramide».

Новий вхід до паризького Лувру прославився майже так само, як і власне музей. Ультрасучасна скляна піраміда, яку спроектував американський архітектор китайського походження І.М. Пей, і досі дратувала традиціоналістів. На їхню думку, ця споруда руйнувала стиль і принижувала гідність Ренесансу. Ґете називав архітектуру застиглою музикою, а цю піраміду критики Пея порівнювали зі скрипом нігтя по шкільній дошці. Водночас прогресивні шанувальники вважали прозору піраміду заввишки сімдесят один фут блискучим поєднанням давньої традиції із сучасними технологіями, символічною ланкою між минулим і майбутнім, яка мала забезпечити Луврові гідне місце у третьому тисячолітті.

— Вам подобається наша піраміда? — запитав поліцейський.

Ленґдон насупився. Французи, схоже, страшенно люблять запитувати про це американців. Питання, звісно ж, провокаційне. Варто зізнатися, що піраміда тобі подобається, і миттю станеш недолугим американцем. Скажеш, що не подобається, — образиш французів.

— Міттеран був сміливцем, — дипломатично відказав Ленґдон.

Подейкували, що цей нині покійний президент Франції страждав так званим фараоновим комплексом. З його легкої руки Париж заполонили єгипетські обеліски та інші предмети давньої культури. Франсуа Міттеран мав якусь загадкову пристрасть до всього єгипетського, настільки сильну, що французи й досі називали його Сфінксом.