IV
Тим часом прокинувсь Барвіночок в сіні,
Побачив очиці Ромащині сині.
А усмішка щира, неначе в голубки.
— Вставай, умивайся та вичисти зубки!
Хутчіше ж, а я про сніданок подбаю.
— Спочатку, Ромашко, дровець нарубаю!
— Будь ласка... Та мийся. Барвіночку, з милом.
Бо вимастив пальчики, ніби чорнилом! —
Принесла Ромашка полив’яний горщик,
А в ньому червоний, мов полум’я, борщик.
В полумиски всипала порції рівні.
Півсвіту збентежили пахощі дивні.
Навчила тримати Барвіночка ложку,
І плямкати він розучився потрошку.
В лівиці — хлібця духовитого луста.
В полумиску — смачно, в полумиску — густо!
Аж раптом за тином почулися кроки.
Чомусь на вербі загойдались сороки.
Барвінок — за списа: — Кому там... охота?
Вилазьте, розвідники злого Осота!
Аж бачать — з-за кущика суне бабуся.
— Так, може, хоч тут я водички нап’юся?
Прийми свого списа, не дмися, мій сину,
Їй-богу, від спраги я, дітоньки, гину.
Безсила і хвора, чвалаю з базару.
Немає кваску, то нап’юся й узвару.—
До кухля припала вустами і носом,
Качає напій той, неначе насосом.
Гукнула: — Божественно в вашій оселі.
Які ж ви пригожі, які ж ви веселі!
Дивлюся, надійна в Барвіночка зброя,
Пізнала відразу я в ньому героя.
— Звідкіль мене знаєте? — Бабця лукава
Обом підморгнула і мовила: — Слава...—
Питає Ромашечка: — Вип’єте чаю?
— Спасибі вам, дітки! Біжу, поспішаю.
Вклоняюся низько за ласку і шану.
Стривайте ж, і я у пригоді вам стану.
Сміливо беріте гостинчика, дітки.
Дарую листочка Медової Квітки.
Нічого не треба вам більше робити.
Спокійно лежіть та лижіть його, діти.
Народжує він щохвилини
Солодкі медові краплини.—
Бабуся неначе розтала,
Аж ніби просторіше стало.
Барвінок лизнув той листочок:
— Дивись, виступає медочок! —
Ромашка й собі скуштувала.
Голівкою лиш покивала;
— Не дуже. Барвіночку, смачно,
І щось мені, хлопчику, лячно!
Звідкіль ця бабуся — незвісно.
Очима шугала зловісно.—
А хлопчик все лиже та лиже.
Сміється та злизує свіже.
— Нащо мені скарби шукати?
Не буду вилазити з хати!
З медового чудо-листочка
Солодощів виллється бочка!
Лежатиму носом до неба
Та й більше нічого не треба! —
Ромашка лицем посіріла,
Благала Барвінка, сварила:
— Козаче, яке ж ти ледащо.
Без праці зведешся нінащо!
— Навіщо, Ромашечко, праця,
Як можна медку нализаться!—
Закрились ліниво очиці.
Лиш мухи гуляють по пиці.
Не хочеться й мух відганяти:
Лизати! Лизати! Лизати!
Почав він сердито сопіти:
— Ромашко, неси мені пити! —
Ромашечка мчить до криниці.
На мить він розплющив очиці.
Уздрів біля себе... Тхоряку
І знову поринув у мряку.
Принесла Ромашка відерце.
Схопилася в горі за серце,
Розбійники вкрали малого!
Тривога! Тривога! Тривога!
Ранком суне радий Тхір
Навпростець у царський двір.
У руці дубовий кий.
На плечах мішок важкий.
Люто в кожному кутку
Лупить києм по мішку.
Ще й співає пісню Тхір
На увесь на царський двір:
«Кожен з нас повсякчас
Висунутись прагне!
Славний Тхір
Знов мундир.
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було,
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!»
Тхір минає царську варту.
Випиває меду кварту
І стає перед царем
Із мішком наоберем.
Поміж ними, слово в слово,
Відбулась така розмова:
Осот. Чого баламутиш ні світ ні зоря?
Ти вже не фельдмаршал.
Т x о р я к а. Осоте, ур-ря!
Осот. Чи з глузду ти з’їхав?
Т x о р я к а. Заглянь у мішок,
У ньому славетний лежить кожушок.
Тебе він зігріє, аж кине у піт.
О царю. Барвінка забгав я під спід!
Не віриш — поглянь...
Блекота розповість.
В мішку приволікся негаданий гість!
(Мотузку розрізав, регочучи. Тхір,
А звідти Барвінок вилазить, як звір).
Т x о р я к а. Наївся медку? Побалакай з царем!
Навколішки падай, бо шкуру здерем!
Осот. Не треба, я ж бачу, він справжній козак.
Тхоряка. А зараз лежить біля ніг, мов кизяк.
Осот. Гай-гай, обдурила тебе Блекота!
Гай-гай, а була ж благородна мета...
Барвінку, ти скарб звоювати хотів?
Барвінок. І всіх вас побити!
Осот. Герой поготів!
Мені до вподоби такі парубки.
Безграмотні й дужі, неначе бики.
Навіщо науку зубрити, скажи?
Ти краще у війську моїм послужи.
З роками фельдмаршалом станеш, браток.
Тхоряка. Лизатимеш знову Медовий Листок...
Осот. З гармати великої будеш палить.
Барвінок. Ой, ой, розв’яжіте, животик болить!
Вмираю, пропали юнацькі- літа.
Мене отруїла... Твоя Блекота...
Осот. Фельдмаршале, лапки йому розв’яжіть.
Очуняєш, хлопчику, будем дружить!
Лиш від пут звільнивсь хлопчина.
Став червоний, мов перчина.
Стусонув під бік Тхоряку,
Видер з лап його ломаку.
Як урізав двох по лобі —
Заревли щодуху: «Пробі!»
Бив, аж поки не скрутили
Ці кусючі крокодили.
Гаркнув цар, потерши гулю:
— Чи ножа йому, чи кулю?
Як про рідного, подбаєм,
Завтра ж голову зрубаєм!
×