Золота медаль - i_001.png

Золота медаль

Мой друг, отчизне посвятим

Души прекрасные порывы!

А. С. Пушкин

1

Помахуючи тугим портфеликом з книжками, Марійка Поліщук вийшла на вулицю.

В обличчя так і вдарив свіжий погожий день пізньої осені — з веселим холодком, з терпким подихом голих скверів, з неласкавим сонцем.

Марійка глибоко вдихнула прохолодне повітря, глянула вгору, де в зеленому небі, спалахуючи крилом, віражив мініатюрний літак, і враз засміялася внутрішнім щасливим сміхом. У ньому було відчуття своєї молодості, буйний приплив юної сили, для якої, здається, немає нічого неможливого, щоб здійснити мрію.

Дівчина швидко йшла широким тротуаром, і її фетровий вишневого кольору капелюшок то зникав, то знову виринав у потоці пішоходів.

На розі вулиці вона полюбувалась новим багатоповерховим будинком-палацом з чудовою облицьовкою, а проходячи сквером, який було посаджено навесні, з задоволенням переконалась, що молоді тополі й каштани добре підросли за літо.

Рідне місто перетворювалося просто на очах: там — новий будинок, там — сквер, там висаджено сорокарічні липи навколо майдану. Це хвилювало, радувало Марійку, вона ладна була, як дівчинка, захоплено плескати в долоні перед красивим басейном у новому сквері, перед фонтаном, якого ще тиждень тому не було.

У басейні кружляло жовте й червоне листя: маленькі листочки швидко ганялись один за одним у безконечному вихорі, а поважний кленовий листок повільно виплив з їхнього кола і діловито пришвартувався до кам’яної стінки, наче він досяг, нарешті, тихої пристані.

До школи недалеко, та Марійка поспішала, щоб встигнути ще сфотографуватись для паспорта.

Проходячи мимо великої книгарні, дівчина все ж на хвилину затрималась перед вітриною, розглядаючи нові книжки.

Книжки! Це був невимовно прекрасний, захоплюючий світ, який розкрився перед Марійкою ще в дитинстві, після першого прочитаного оповідання. Рік у рік він ширшав, Марійка мчала крізь нього, як птах, у сяйві сонця, в блакиті південних морів, засліплена блиском снігових шапок неприступних гір. Згодом відчуття льоту заступили інші переживання, складніші, глибші, в серце назавжди ввійшли герої з творів великих художників — одні з героїв стали улюбленими, інші викликали протест. Та не було більшої радості, коли на столі з’являлася нова книга або листівка з улюбленими портретами Пушкіна, Чехова, Шевченка...

Марійка похапцем дістала блокнот, олівець, записала кілька назв нових Творів, виставлених у вітрині, і швидко пішла далі.

По дорозі вона забігла до своєї подруги Юлі Жукової. Батько Юлі працював токарем на тракторному заводі, мати поралася вдома, доглядала двох осьмирічних хлопчиків-близнюків, Юлиних братів.

Жили Жукови в комунальній квартирі, на другому поверсі. Марійка ввійшла і побачила таку картину: за столом сидів Павло Іванович, батько Юлі. Поклавши на стіл руки, він спирався на них підборіддям і, швидко кліпаючи віями, винувато позирав на дочку, яка сердито йому вичитувала. В руках у неї був благенький портфель з книжками — зібралася йти в школу.

Вона глянула на Марійку, кивнула їй головою і знову звернулася до батька:

— Що ви собі думаєте? Вам же на роботу йти, а ви на ногах не встоїте!

Батько виправдувався:

— На другу зміну мені, дочко. Я ще встигну... встигну проспатись... Ось зараз ляжу, дочко.

Він зробив спробу встати, похитнувся і знову сів.

Марійка з жалем глянула на подругу, на її матір, яка щось мовчки прибирала в кутку. Такі сцени не раз відбувалися в цій сім’ї.

Коли Павло Жуков приходив п’яний, він намагався нікому з домочадців не дивитись у вічі, був тихіше води, нижче трави. Та це не рятувало його від суворої розмови з дочкою. Цих розмов він найбільше боявся, завжди давав урочисті обіцянки, але минав тиждень-другий, і ця історія повторювалася знову.

— Як ви товаришам у вічі дивитесь? — з обуренням говорила Юля.— Ви хоч би подумали про мене. Знаєте, до чого дійшло? Коли хтось при мені згадує вас, я червонію.

Коли батько був п’яний, Юля зверталася до нього на «ви», і це «ви» звучало, мабуть, дуже образливо для Павла Жукова, бо було холодне, засуджуюче. Марійка бачила, як він вбирав голову в плечі, але не міг сховатися від гнівних доччиних слів.

Раптом, щось згадавши, Жуков махнув рукою й випростався.

— Не дозволю, щоб ти червоніла! Почекай, доню, ось я...

Він схлипнув і схилив голову на стіл. І схлипуючи, і засинаючи, все ще з гіркотою бурмотів щось. А простягнена на столі рука його, рука робітника — важка, з широчезною долонею і чорним пилом, що в’ївся в неї,— ворушилась, і пальці теж ворушились, згинались і розгинались, немов продовжували розмову.

На вулиці Марійка сказала:

— Я тобі дуже співчуваю, Юленько! Співчуваю. Я ніколи б не могла отак сердито розмовляти з своїм батьком.

— Бо в тебе немає батька,— гаряче відказала Жукова.— І він у тебе був, мабуть, не такий, як мій.

— А все ж таки ти з ним жорстоко розмовляєш. Справді — жорстоко!

Юля гірко посміхнулась:

— Ти так думаєш? А він хіба не жорстокий? Я дуже мучусь, Марійко, що мій батько — бракороб і прогульник. Ти ж знаєш — про нього не раз писали в заводській багатотиражці, говорили на зборах. Ну, на деякий час підтягнеться, виправиться. А тоді знову зривається.

Юля безнадійно махнула рукою.

Деякий час подруги йшли мовчки, потім Поліщук спитала:

— Ти... ти не любиш його?

— Батька? Люблю, Марійко,— щиро сказала Юля.— Тому й боляче так. І маму дуже шкода, і Митрика з Федьком.

Велике ательє, де хотіла сфотографуватись Марійка, було сьогодні зачинено, і тому подруги завернули в бічну вулицю, яка вела на базар. Тут вони зайшли в невеличку фотографію-п’ятихвилинку.

— Нам і треба, щоб за п’ять хвилин,— засміялась Марійка,— бо інакше ми запізнимось до школи.

— Сідайте, дівчаточка,— заметушився фотограф, молодий, червоногубий, з маленькими вусиками.— Ніхто вас так не зніме, як я. Зйомка першокласна. Ось сюди, прошу.

— Ми вже не дівчаточка,— сказала Марійка.

— Пробачте. А як же вас? Не баришні ж? Хоча мене часто називають кавалером. Красиве слово. Я люблю красиві слова. Ось, скажімо: шмен-де-фер! Музика! Вас не вчать цій науці? Так. Квитанційку випишу сам: касирка сьогодні захворіла. А тепер прошу сюди. Голову трохи набік. Для ділової карточки можна без усмішки.

Скінчивши фотографувати, він елегантно шаркнув черевиками й кинувся подавати Юлі пальто. Вона й незчулась, як фотограф, наче випадково, погладив її руку.

— Це що? — гукнула дівчина.

Марійка побачила, як обличчя її подруги почервоніло від обурення.

Юля помахала в повітрі рукою так, наче попекла шкіру, потім, рвучко повернувшись на каблучках, різко кинула фотографові через плече:

— Карток не робіть! Не трудіться! Ми за ними не прийдемо!

Підхопивши під лікоть Марійку, вона швидко вийшла. На вулиці Юля на мить зупинилась і спитала:

— Ну, що ти скажеш? Напевне, що я жорстоко «попрощалася» з цим фертиком?

Марійка здивовано поглядала на подругу.

— Правду сказати, ти занадто різко... Всього чекала від тебе, але не думала, що ти так можеш сказати людині. «Карток не робіть! Ми за ними не прийдемо!» Це ж, Юлю, що не кажи, а образливо для нього...

— Дуже тобі вдячна! Ти «всього чекала» від мене. Наприклад?

— Усяких енергійних і рішучих дій.

— І не помилилась. А що ж, пальчиком йому посваритись: «Ай-ай, як ви смієте?» Ні, це бридка людина!

На ганку школи стояв Віктор Перегуда.

— Привіт нашим славним десятикласницям! — виголосив він.

— Дякую, тільки чого ти тут стоїш? — здивувалась Юля.— Адже зараз почнеться урок!

— Так, за сім хвилин. Я стою тут і чекаю, бо побачив вас ще здалека і турбуюсь, щоб ви не спізнились. Особливо за вас, шановний секретарю комітету.