kint ходи зо мною і учиню твою долю

illic [29] o¹ тоб то майже illico a радше наступного поранку єго мость сказали отцеві моєму шчо забирають мене з собою і завезуть в одно місце де научусь читати і писати а може стану Достойником

отець мій Ґальявдо не тямив гаразд що то має значити але втямив що позбудеть ся з дому дармоїда і шчо не буде мусіти більше потерпати шчо я гоню по курниках але помислив собі що той мосьпан може з тих хто ходить по ярмарках і торжищах з Малпою а потім може буде до мене чіпатися а то йому не до шмиги було але той мосьпан мовив що він великий comes palatinus [30] і що серед алеманів не ма Sodomiten

шчо то є ті содомити каже йому мій отець а я пояснив шчо то мужеложці ага мовив він мужеложці є всюди але коли мосьпан той витягли шче п'ять Монет понад то шчо дали тамтого вечора тоді він вже нічо не казав а мені мовив сину мій іди бо для тебе то є шчастя а може і для нас а шчо ті алемани шмигляють тудисюди але завше вертають ся в наші краї а це значит шчо часом зможеш нас навідувати а я мовив йому присягаю і вже був готов але маркітно мені стало коли увидів я матінку мою в плачі як би я на смерть ішов

і так пішли ми і мосьпан мені кажуть завести його там де є Стан імперців то дуже легко кажу досить йти за сонцем тоб то іти туди де воно сходить

і коли ми йшли туди і вже видко було стани а тут їде гурт рицарів усі в повному обладунку і тільки лиш нас увиділи й ану зараз на коліна і опускають свої піки і штандарти і підносять мечі але що ж то таке кажу собі а вони ану кричати Кайзер Kaisar звідти і Keiser [31] звідси і Sanctissimus Rex [32] і цілують руку тому мосьпанови а мені шчелепа відвисла так шчо мало не випала бо рота роззявив як жерло бо тілько тоді втямив я шчо той мосьпан з рудою бородою то є сам цісар Фридерикус власною особою а я цілий вечір плів йому байки так як би то був який будь Фраєр

зараз мені скаже втяти голову але я йому коштував VII монет як би хотів втяти мені голову то зробив би то вчора задурно і господи помилуй

а він мовить не бійте ся все добре приношу велику новину бо було Видіня отроче мій оповідж усім про видіня яке було тобі в діброві і я кинув ся на землю як би мав падучу і очі витріщив і піну став пускати з рота і волаю я бачив бачив і оповідаю всю ту гисторию історію про св’ятого Бавдоліна який приніс мені віщуваня і всі хвалять Господа Бога і кажуть Miraculo miraculo gottstebmirbei [33]

були там і посли Тердони які не могли ніяк вирішити чи здавати ся чи ні а коли вчули мої словеса упали ниць на землю і казали що як вже навіть св’яті проти них то ліпше здати ся бо так вже більше не можна

а тоді побачив я тердонян які виходили всі з Города мужі білоглови отроки і старці і плакали одне до другого а алемани забирали їх геть як овець чи пак як berbices et universa pecora [34]а ті з Павії гойкали і вривали ся в Тердону як варіати зі світичами і довбнями і дрючками і піками бо плюндрувати город для них то було все 'дно шчо дівок петрушити

а надвечір бачив я на пагорбі великий дим і Тердони вже майже не стало бо війна є війна як мовить отець мій Ґальявдо війна то паскудна звірина

але ліпше вони аніж ми

а надвечір цісар вертаєть ся уповні задоволений до своїх Tabernacula [35] і гладить мене по щоці як то отець мій ніколи мені не робив а тоді кличе якогось пана а був то добрий канонік Рагевинус і мовить йому що хоче аби я научив ся писати і рахувати а ще й граматики хоч тоді я не відав що то є а тепер вже трохи знаю а отцеві мому Ґальявдові це навіть не снилося

як то добре бути ученим і хто би то подумав

gratia agamus domini dominus одне слово возблагодарім Господа

геть тут спариш ся поки напишеш ту хронику навіть взимку а ще бою ся що згасне мені каганець і як казав один палець мені болить

2. Бавдоліно зустрічається з Никитою Хоніятом

— Що це таке? — повертівши в руках пергамен, Никита спробував прочитати з нього кілька рядків.

— Мої перші вправи з письма, — відповів Бавдоліно, — коли я писав це, мені, малому дикунові з лісу, було, здається, чотирнадцять, і відтоді я ношу це з собою як оберіг. Відтоді записав я ще чимало інших пергаменів, іноді пишучи день у день. Мені здавалося, ніби живу я тільки для того, щоб увечері оповісти про те, що зі мною трапилось удень. Пізніше я обмежився до коротких щомісячних записів, щоб зафіксувати найважливіші події. На схилку літ, казав я собі, — себто фактично тепер — на основі цих нотаток укладу я «Gesta Baudolini». [36] Й історія мого життя була зі мною у всіх моїх мандрівках. Але коли ми тікали з царства Пресвітера Йоана…

— Пресвітера Йоана? Ніколи не чув про такого.

— Ще почуєш про нього від мене, може, аж забагато. Так-от: тікаючи, я загубив ті пергамени. То було немов загубити своє життя.

— Можеш розповісти мені те, що пам'ятаєш. Я збираю уривки подій, шматки бувальщин і з цього творю історію, накреслену Провидінням. Врятувавши мене, ти дарував мені ще трохи майбутнього, і я віддячу тобі, повертаючи втрачене минуле.

— Але історія моя, може, не має особливого сенсу…

— Історій без сенсу не буває. Я належу до людей, які вміють знайти його навіть там, де інші його не бачать. І тоді історія ця стає книгою живих, мов лунка сурма, що піднімає з могили тих, хто є прахом уже багато століть… Але для цього потрібен час — треба обміркувати події, сполучити їх, знайти між ними взаємозв'язки, іноді майже невидимі. Але нам і так нічого робити, бо твої ґенуезці кажуть, що треба дочекатися, аж поки злість тих собак трохи вщухне.

Никита Хоніят, колишній двірський красномовець, найвищий суддя імперії, суддя Покрову, логотет таємниць, тобто — як би висловились у латинському світі — канцлер візантійського василевса, а також літописець багатьох Комнинів та Ангелів, з цікавістю спостерігав за чоловіком, який сидів перед ним. Бавдоліно переконував його, що вони вже зустрічалися раніше, в Ґалліполі, у часи імператора Фрідріха, але якщо Бавдоліно й справді там був, він губився в натовпі чиновників, а от Никита, який вів переговори від імені василевса, був далеко більше на виду. Може, Бавдоліно брехав? У кожному разі, саме він врятував його від лютих напасників, відвів у безпечне місце, знайшов його родину й обіцяв вивезти їх усіх з Царгорода…

Никита дивився на свого рятівника. Той був більше схожий на сарацина, ніж на християнина. Обпалене сонцем обличчя, блідий рубець, що перетинав цілу щоку, копиця все ще рудого волосся, яка робила його схожим на лева. Згодом Никита здивується, дізнавшись, що чоловік той мав понад шістдесят років. П'ястуки його були дебелі, і коли він тримав їх на колінах, на них виразно виступали вузлуваті суглоби. Руки селянина, придатніші для лопати, ніж для меча.

Але грецькою говорив він плавно, не бризкаючи слиною за кожним словом, як це звичайно роблять чужинці, а недавно Никита чув, як він звертається до когось з напасників їхньою шерехатою мовою — він говорив нею швидко й сухо, і можна було собі уявити, що в його устах вона могла звучати й образливо. Зрештою, напередодні він сказав Никиті, що має один дар: варто йому почути, як двоє між собою говорять якоюсь мовою, і через деякий час він сам може говорити, як вони. То був особливий дар, який, на думку Никити, належав тільки апостолам.

Життя при дворі — ще й при якому дворі — навчило Никиту оцінювати людей зі спокійною недовірою. Найбільше його вражала в Бавдоліні одна річ: що б він не казав, він завжди дивився на свого співрозмовника примруженими очима, немов остерігаючи, що не варто сприймати його слова серйозно. Подібну манеру можна пробачити будь-кому, але не людині, від якої очікуєш правдивих свідчень, щоб перетворити їх на Історію. Зрештою, Никита був допитливим від природи. Він любив слухати розповіді інших, і не тільки про те, чого сам не знав. Навіть коли хтось описував те, що він сам бачив на власні очі, йому здавалось, ніби він споглядає це з іншого боку, немов стоїть на верхівці гори, зображеної на іконі, і бачить камені так, як бачили їх апостоли зверху, а не як бачать їх вірні знизу. Зрештою, йому подобалося розпитувати латинян, які так відрізнялися від греків, — насамперед про їхні нові мови, такі відмінні одна від одної.