— I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, — додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуєсь на щирiй приязнi i прихильностi всiх людей.

Леон радiсно стискав руки своїм гостя, радiсно дякував їм за їх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в товариствi i для товариства, — а все-таки в серцi його лежав ще холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.

Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.

— Ну, досить, люди, на нинi роботи! — крикнув Леон. — Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моїм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

— Добре, прошу пана!

— А вас, мої дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!

Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаної, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi «хусити» пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з «трефняками».

Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по її синовi, але коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакує коло нього, i цiлує, i'плаче, i йойкає, так що аж серце крається чоловiковi.

— Знаєте що, хлопцi, — озвався майстер, — треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!

— Правда, правда! — закричали робiтники з усiх бокiв. — Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а їм добро.

— Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр, — вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него!

— Та й ще добре ще, що на тiм сталося, — сказав другий. — Та то камiнь мiг i п'ятьом так само заїхати!

— Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.

— Але вже ви кажiть, — сказав майстер, — я не буду.

— Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.

Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина, а блискуча паличка дуже живо лiтала з одної руки до другої.

— А що, дiти! — крикнув вiн, пiдходячи до кружка.

— Все добре, прошу пана, — вiдказав майстер.

— Ну, так ми ся й справуйте! — I хотiв iти назад.

— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-помiж робiтникiв. Будовничий обернувся:

— До мене?

— Так, — загули гуртом усi.

— Ну, що ж такого?

— Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло.

Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робiтникiв неприємно його дiткнула.

— Я? — сказав вiн вкiнцi з проволоком. — А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?

— Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаєся нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж єму й матерi старiй чимось дихати.

— Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не стало!.. — Будовничий вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно:

— Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! Ог коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять креицарiв на такого дiловода!..

— Що? — ревнув нараз з усеї сили будовничий i прискочив до сидячих робiтникiв. — Хто се говорив?

Мовчанка.

— Хто се смiв говорити? Га?

Нiхто й не писнув.

— Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з роботи замiсть того урвителя!

Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:

— Я не знаю.

— Не знаєте? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч!

— То я сказав! — вiдозвався один робiтник, встаючи. — Я сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника дати. А о твою роботу я не стою!..

Будовничий стояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти. Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.

— Га, драби, лайдаки! — гримав будовничий. — О, або вiн стоїть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi! — I, ще весь телепаючись зi злостi та клонучи всю «голоту», будовничий пiшов назад до панського товариства.

В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаної стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав собi плани, як то вiн закупить дешево обширнi i найвiдповiднiшi до копання частки грунту, як позаводить собi машини для скоршого i дешевшого видобутку земляних скарбiв, як пiднесе цiлий нафтовий промисл i своєю волею буде пiднiмати i опускати цiни на всiх торгах. Мiж тим показалося на дiлi зовсiм не те. В Бориславi були вже свої сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було мiрятись, а найбiльшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давнi бориславськi предприємцi. Особливо Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i вiн старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi нiколи не переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою духовну вищiсть. Герман знов мало робив собi з дотинкiв Леона, а шарпав його на полi iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати Леон, переймав його щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все показував такий вид, буцiмто й нiчого не знає. Сього було замного для Леона. Вiн побачив, що таким способом не дiйде нi до чого. Правда досi в Бориславi йому щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил воску, кип'ячка тож в многих ямах iшла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсiгди щастя буде йому прихильне, що, може, часом i вiдвернеться вiд нього, а на такий случай лiпше мати сильних приятелiв, нiж сильних ворогiв. А тут ще й те причинилося, що по смертi жiнки Леон забажав з часом осiсти супокiйно, утвердитися, пустити корiння в грунт i уживати на старiсть плодiв свого неспокiйного, запопадливого життя i забезпечити хороше життя своїй вдиначцi. Тут уже конечна рiч — мати кружок приятелiв, а не ворогiв. При тiм же вiн зачув, що у Германа с син-єдинак у Львовi в практицi купецькiй, — i думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi — то пара; два найбiльшi силачi по капiталу, замiсть боротися i пiдкопувати один другого, сходяться, зв'язанi тiсним i вузлом родинним, i думка Леонова будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi.