Ах, мамо, мамо!

Довгі століття, тисячоліття ти водила нас за ніс, манила у безмежнії пустині фантомами безсмертя

і перспективами метафізичних радощів раю.

Ти заставляла нас за ті фантоми пролити море крові й сліз.

За них горіли стоси, скрипіли колеса тортур, розпечені кліщі живеє рвали м'ясо,

і міліони, міліони серць безмежна шарпала розпука.

І що ж, вкінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук, і крові, і страждання, що се є наші власні твори.

Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки домацаєсь, що в нім нема нічого.

Тріумф! Тріумф!

За десять тисяч літ важкої праці цивілізації доходимо вкінці до тої точки, до якої кицька доходить за п'ять хвиль.

І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого, ми логікою кицьки розсудили, що й загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент

і рух молекулярний.

І ми були готові наплювати на всі ті мрії, туги і бажання, на всі ті безконечні перспективи, що ти сама ж нам, мамо, вложила в душу.

Були готові згірдно відіпхнути

і потоптать найвище і найкраще з всього, що ти дала нам, мамо, те, чим святе, високе і величне життя людськеє.

Смієшся, мамо?

Ти добре знаєш, се не може бути, се лиш хвилина боротьби, зневір'я, яких ти бачила вже міліони.

Ти добре знаєш: ми твої є діти, слабі, нікчемні і капризні діти,

і трошки рознервовані надміру, та все ж твої і рідні, й найлюбіші,

і мусимо тебе любити, мамо!

І хоч цікавим оком піддивились твої слабі й негарнії місця

і здерли маску святості з лиця, розвіяли рожевий, поетичний туман, що ти вкривалась ним так довго, пізнали зблизька твій верстат, пізнали, як господарюєш ти, - то за старим туманом поетичним ми тисячі таких красот відкрили, таких чудес і чарів, що серце й ум в них тонуть, як у морі.

І - що найвище - ми самих себе вілкрили!

Відкрили власну душу, заглянули в верстат своїх думок, свого чуття, бажання і змагання,

і там твою пізнали руку, мамо, твої закони.

В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних побачили таку ж реальну дійсність, такі ж великі явища, як в зорях, у Ніагари реві, у скелях Гімалаїв.

І тут, у власному нутрі, ми віднайшли все те, що, бачилось, утратили в зовнішньому околі: гармонію, і вічність, і безмежність,

і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя - момент

і зложене з моментів, ми вічність носимо в душі; нехай життя - борба, жорстокі, дикі лови, а в сфері духа є лиш різнородність!

Різні тони, різні фарби, різні сили і змагання, мов тисячострунна арфа, - та всім струнам стрій один.

Кождий тон і кождий відтінь - се момент один, промінчик, але в кождому моменті сяє вічності брильянт.

***

По коверці пурпуровім

із таємних сходу брам виїжджа на небо сонце, наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло

і сполошило стару, невідступну, невмолиму посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма тут сиділа цілу ніч

і зміняла своїм чаром кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог, кожда книжка - то була п'явка, що систематично кров і мозок мій пила.

Кожда добрість - то наївність, кождий друг - то хижий звір, кожда думка - то помилка, кождий спомин - то докір.

А як свідомість болющу сон, мов свічку, загасив, чар її і в сонне царство тіні дійсності вносив.

Все, що я кохав безмежно

і що зрадило мене, все, що стратив, тут до мене підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози тут, мов рожі, зацвіли по стежках отих тернистих, де колись вони плили.

Молода палкая туга, мов жебрачка в лахманах, все чогось іще шукала, топчучи зарослий шлях.

Тільки віра молодая, мов загашений огень: купка попелу лишилась, обгорілий, чорний пень.

І нараз пропали чари, сонце глипнуло в вікно!..

Я прокинувся. Чи справді?

Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила

є в руках і у души!

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув ще для мене жизні зміст, хоч журба, хоч горе тисне - ні, ще я не песиміст!

***

Суне, суне чорна хмара, наче військо із полудня.

Короговки сонце вкрили, за горою бубни бубнять.

За горою бубни бубнять, у повітрі сурми грають, а блискучії шаблюки шахом-махом пітьму крають.

Шахом-махом пітьму крають, своїм блиском сліплять очі; стогне небо, стогнуть гори, як гармата загуркоче.

Як гармата загуркоче, куль холодних град засвище, - гей, заплачеш важко, небо, на те дике бойовище!

***

У долині село лежить, понад селом туман дрижить, а на горбі край села стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле, а він клепле та й співа, всіх до кузні іззива.

"Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!"

Та тумани хитаються, понад селом згущаються, розляглися по полях, щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини ті, що вгору йдуть з долини, в тую кузню, де кують ясну зброю замість пут.

This file was created
with BookDesigner program
[email protected]
25.06.2008