СУЧАСНА ПРИКАЗКА

Ви чу­ли ту при­го­ду?
В часі роз­ли­ву рік
Попав у бист­ру во­ду
Нещасний чо­ловік.
В гли­бокім вирі б'ється
І то­не вже туй-туй,
До ку­ма, що на мості,
Кричить: "Ря­туй! Ря­туй!"
А кум, що на по­руч­чя
Поважно лікті спер,
Глядить кри­тич­но: "Вто­не
Чи вир­не ще те­пер?"
Вкінці мах­нув ру­кою
І мо­вив лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно".
Гай-гай! Та­ких кумів нам
Не два, не три, не п'ять
В житті щод­ня, щох­вилі
Приходиться стрічать.
Ти в горі, нужді б'єшся,
Мов ри­ба у са­ку,
Працюєш, тач­ку тяг­неш,
Мов пан­щи­ну важ­ку;
Тут сумнів му­чить ду­шу,
Що місце, то бо­ляк, -
А він лиш кри­ти­кує:
"Се зле!" і "Се не так!"
За поміч і по­ра­ду
Він має лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно!"
І наш на­род так б'ється
В матні вже мно­го літ,
І хвилі на­посілись
Його роз­ми­ти слід.
А на без­печнім мості
Фальшивії бра­ти
Стоять і ждуть - чи, мо­же,
Щоб поміч при­нес­ти?
Стоять і ждуть на хви­лю,
Що бра­та про­ковт­не,
Числять: те­пер ще вир­не,
Тепер вже, чей, пірне.
На крик йо­го й бла­ган­ня
В них сло­во лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно!"
Та що се? Він не то­не,
Хапаєсь бе­регів,
Не слу­хає по­ра­ди
Облесних во­рогів
І під но­га­ми чує
Вже тверд­ший, тверд­ший грунт,
А ті на мості в ре­пет:
"Се бунт! Се бунт! Се бунт!"
Під ни­ми міст хи­таєсь,
І хви­ля пряс­ла рве,
І з мос­ту крик лу­нає:
"Рятуйте, хто жи­ве!
Рятуйте більшу власність!
Рятуйте панський лан!
Рятуйте трон і вівтар!
Давай об­лож­ний стан!"
А що, як Не­мезіда
Собі од­но­го дня
Позволить жарт зро­би­ти
І ролі поміня?
На своїм грунті ста­не
Русь міцно на но­гах,
А суп­ро­тив­на хви­ля
Піде по во­ро­гах?
І ті, що нас із ви­ру
Спасали ми­ло так,
Самі скуш­ту­ють тро­хи,
Який-то в мокрім смак?
А Русь на їх бла­ган­ня
Їм відповість од­но:
"Не тратьте, брат­ця, си­ли,
Спускайтеся на дно!.."

НА СТАРІ ТЕ­МИ

БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...

Блаженъ мужъ, иже не идетъ на со­ветъ не­чес­ти­выхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неп­ра­вих
І там за прав­ду го­лос свій підно­сить,
Що без­тур­бот­но в сон­ми­щах лу­ка­вих
Заціплії сумління їм тер­мо­сить.
Блаженний муж, що в хви­лях за­не­па­ду,
Коли заг­лух­не й най­чуткіша совість,
Хоч ди­ким кри­ком збуд­жує гро­ма­ду,
І прав­ду й щирість відкри­ва, як новість.
Блаженний муж, що се­ред гвал­ту й гу­ку
Стоїть, як дуб по­се­ред бур і гро­му,
На зго­ду з підлістю не прос­тя­гає ру­ку,
Волить зла­ма­ти­ся, ніж пок­ло­ниться зло­му.
Блаженний муж, ко­го за теє ла­ють,
Кленуть, і го­нять, і поб'ють камінням;
Вони ж самі йо­го тріумф підго­тов­ля­ють,
Самі своїм осу­дяться сумлінням.
Блаженні всі, котрі не зна­ли годі,
Коли о прав­ду й спра­вед­ливість хо­дить:
Хоч пам'ять їх за­ги­не у на­роді,
То кров їх кров людст­ва уб­ла­го­ро­дить.

БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...

Гласъ вопіюща­го во пус­ты­ни.

Було се три дні пе­ред моїм шлю­бом,
У чистім полі я пше­ни­цю жав.
Був південь. Я спо­чи­ти сів під ду­бом,
В душі ж мов світля­ний ал­маз дро­жав.
І враз по­чув я го­лос не­ви­мов­ний,
Той го­лос, що йо­го лиш сер­це зна,
Для ву­ха ти­хий, але си­ли пов­ний,
Що ду­шу роз­во­ру­шує до дна.
"Ще по­ки ти по­чав­ся в лоні ма­ми,
Я знав те­бе; за­ким явивсь ти в світ,
Я приз­на­чив те­бе пе­ред ца­ря­ми
Й на­ро­да­ми нес­ти мій за­повіт".
І мо­вив я: "О па­не, глянь на ме­не!
Простак убо­гий, мо­ло­де хлоп'я!
Хто ста­не сло­во слу­ха­ти нев­че­не?
Кого на­вер­ну, роз­во­ру­шу я?"
І мо­вив го­лос: "Від от­сеї хвилі
Ти мій. Про все, чим досі був, за­будь!
Усе по­кинь, вір тільки моїй силі,
Мої сло­ва не­хай те­бе ве­дуть.
А що сум­нив­ся ти в моєму слові,
Так знай: ніко­го не на­вер­неш ти;
Мов стріли б'ються о щи­ти стальові,
Так твій гла­гол о серць людських щи­ти.
На вітер бу­деш мій гла­гол ме­та­ти,
Проповідати бу­деш ти глу­хим;
Де ста­неш ти, ніхто не схо­че ста­ти,
Що пох­ва­лиш, всім ви­дасться ли­хим".
І мо­вив я: "О гос­по­ди, я грішний!
Чи щоб спо­ку­ту­вать всіх вин ва­гу,
Ти на сей труд важ­кий і бе­зуспішний
В сій хвилі кли­чеш свой­ого слу­гу?"
І мо­вив го­лос: "Не тобі се зна­ти!
Не за про­ви­ни я приз­нав те­бе,
Не бе­зуспішно бу­деш пра­цю­ва­ти,
А сер­це в тобі я скріплю сла­бе.
Твоїми го­во­ри­ти­му ус­та­ми
До всіх на­родів і до всіх віків,
Твоїми я тер­нис­ти­ми стеж­ка­ми
Вестиму своїх виб­ра­них борців.
Тобою я нав­чу їх відрікаться
Життя і світу для ви­со­ких дум,
Сучасних нужд, по­гор­ди не ля­каться,
У світлу ціль зострілив­ши весь ум.
Ось уст твоїх я пальцем до­торк­ну­ся
І вло­жу в них своїх гла­голів жар.
І на­ост­рю твій слух, щоб, як оз­ву­ся,
Ти чув мій го­лос, на­че грім із хмар".
Я ниць упав. "О, чую, па­не, чую!"
І серп я ки­нув, і пше­нич­ний стіг,
І батьків дім, невісту мо­ло­дую.
І відтоді не ба­чив більше їх.