Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.
- Слухайте, братчики! - говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?
- Чуємо,- з острахом промовили лицарі.
- А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.
- Ой лишенько! - скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде нам!
- А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.
- Ох, це він по мою душу йде,- простогнав Кабан, лежачи під листям.
- Що ж робити, братці? - промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.
Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.
- Ой лишенько! - скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви.- Це ж, мабуть, смерть моя лізе.
І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.
- Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці,- мовив Вовк.
- А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли,- озвався Кабан.
- А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так мені ввесь хвіст відчикрижила,- говорив Лис Микита.
- А я й не тямлю, що зі мною було,- стогнав Ведмідь.- Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.