Коли син трохи підріс, вона відшукала потрібні зв’язки та віддала його на навчання у другу домініканську гімназію. Гімназія вважалася найкращою у Львові, і вже незабаром Андрій почав виправлятися. На серйозні збитки у нього не залишалося часу та сил, а з дрібними мама якось давала собі раду сама. По декількох місяцях навчання він уже навіть у нижній гімназії став доволі здібним гімназистом. Дивлячись на нього, Анна мимоволі дивувалася, як сумлінно ставиться він до своїх обов’язків. Не була певна, що теж зуміла б так добре вчитися. Зрештою, була дівчинкою, а тому, отримавши початкову освіту, сиділа вдома. Багато читала, малювала, вишивала, шила і вчилася у мами вести хатнє господарство.

Найдужче любила, коли мама брала її на прогулянку середмістям. Завжди віднаходила у тих мандрівках щось для себе цікаве. Коли була зовсім маленькою, їй здавалося, ніби поверхові кам’яниці впираються у самісіньке небо, консолі нагадують казкових створінь, а кам’яні леви та статуї на фасадах поводяться, як живі істоти: суворо дивляться на неї згори і, якщо вона чинитиме нечемно, спустяться до неї та сваритимуть за неґречну поведінку. Якийсь час насторожено подивлялася на них, проте незабаром переконалася, що вони не рухаються, а лише байдуже споглядають на неї згори, і перестала боятися. Згодом зрозуміла, що ілюзію реального життя створює сонячне проміння, яке щогодини освітлює будинки по-іншому, проте не розчарувалася, бо нікуди не зникла та особлива краса і загадковість середньовічних будинків Львова. Як гарна музика, кам’яниці львівського середмістя не можуть не подобатися. Дивилася на них старшою і відчувала їх так, ніби вони й справді живі істоти, які не лише мають свою власну долю та життя, але й якимось містичним чином пов’язані з життям та долею людей, котрі в них мешкають.

Ще дужче, аніж прогулянки середмістям, Анна любила парк Герхта [5]. Мама, щоправда, казала, що від часів її дитинства парк дуже занепав, проте дівчинка не надто цим переймалася — любила його таким, яким бачила зараз, і була ще надто далека від того, щоб замислюватись над неминучістю змін. Тоді їй здавалося, що ніщо не може порушити узвичаєний ритм життя. Прокидаючись вранці, вона бачила на стіні, навпроти ліжка, звичні для ока літографії з друкарні Піллерів [6], на підвіконні — вазони з квітами, біля дзеркала — свою найгарнішу ляльку і тішилася з того, що життя таке прекрасне. Ляльку мама купила їй у крамниці на теперішній площі Фердинанда [7], і це був чи не найкращий у її житті подарунок. У той день їй виповнилося вісім років, і потай від усіх Анна сподівалася на щось особливе. Наприклад, на велику і дуже гарну ляльку. Саме таку, яку побачила в незнайомої дівчинки на прогулянці в парку Герхта. У тієї, не надто вже й нової ляльки, було біле порцелянове личко, справжнє волосся і розкішна шовкова сукня з мереживом та вишивкою по низу. Відтоді, як Анна побачила цю ляльку вперше, вона користала з кожної слушної і не надто слушної нагоди для того, щоб нагадати про неї мамі, і, врешті, не витримавши, мама купила їй подібну ляльку на уродини. Анна ще й досі пам’ятала, як тішилася нею тоді. За декілька місяців пошила для ляльки безліч сукенок, накидок та капелюшків. Сама підбирала кольори, нитки та фасони, а в довгі зимові вечори оздобила весь її одяг мереживом, вишивкою та намистом, проте вже незабаром їй почало бракувати часу на все це. Мама вирішила, що донька братиме уроки гри на фортепіано, а тому не лише уважно слідкувала за її успіхами, але й примушувала по декілька годин на добу вправлятися у грі. Спочатку Анні все це не сподобалося, проте з часом вона не лише звикла до уроків, але й, досягнувши помітних результатів, і сама вже намагалася компонувати музичні фрази. А відтоді, як зрозуміла, що їй це вдається, дедалі сильніше заглиблювалася у світ звуків, почувань та невиразних мрій, ніби поринала у незвідані краї і цілком забувала про реальний час та щоденні клопоти. Буденне життя існувало десь поряд, зовсім близько, на відстані простягненої руки, проте проходило повз неї, тануло в тумані мрій, анітрохи її саму не зачіпаючи.

Несподівана хвороба мами трохи налякала, проте спочатку видалася такою, що незабаром минеться. По декількох тижнях лікування вона й справді відступила. Життя увійшло у звичну колію, проте незабаром Анна почала помічати, що мама дедалі частіше нездужає. Періоди відносно доброго самопочуття стають коротшими, а погіршення та незрозумілі напади болю частішають і вже не минають так легко, як раніше. Почалося вишукування знаних лікарів та найнадійніших методів лікування. Вдома поселилася постійна тривога та запахло ліками, але мама все одно почувалася погано. Без змін на краще проминула зима, а потім весна та літо. Осінь прийшла не лише з затяжними львівськими дощами, але й зі змінами на гірше. Безнадія заступила місце непевності, а очікуване одужання перетворилося на нездійсненну мету. Заощаджені гроші станули, як сніг весною — без жодного сліду. Все пішло на лікування мами. Поступово вони почали відмовлятися від того, до чого звикли з дитинства, та економили на найнеобхіднішому, проте бажаного покращення не було. А якось вранці мама взагалі не підвелася з ліжка. Анна остаточно закинула музику і книжки. Відтепер увесь свій час присвячувала мамі та хатній роботі. Прала, прасувала, готувала їжу, прибирала у помешканні, доглядала важкохвору. Андрій як міг допомагав їй у тому і вже нікуди, окрім як у гімназію, не ходив. З Жовкви дедалі частіше приїздив чоловік маминої сестри вуйко Павло. Привозив щось із їжі, давав гроші на утримання будинку, на лікування мами і на навчання Андрія, а якось привіз до них старенького лікаря. Той призначив інше лікування, подарував надію, проте його приписи теж не допомогли. З кожним тижнем мама почувалася дедалі гірше, а ще по декількох днях вона майже перестала відповідати на запитання, не захотіла їсти і почала тихо згасати. Тепер Анна не лише сиділа біля хворої не відходячи, але й почала розуміти: все, що у неї залишається, — це ті останні кілька тижнів, коли вона ще може відчувати присутність мами у своєму житті. Що буде потім? Боялася навіть думати про таке. Думки про майбутнє відсікалися теперішнім болем і безнадією днів та годин згасання життя найріднішої людини.

На Катерини мами не стало, і з її смертю розбився на дрібні скалки звичний світ та уявлення про нього. Залишилося хіба відчуття абсурдності й абсолютної нереальності того, що сталося. Своїм іще дитячим розумом Анна намагалась осягнути цю трагедію, проте не могла. Мама здавалася такою рідною, близькою і одночасно чужою, нерухомою, далекою, зовсім не такою, як при житті. Обрядові клопоти, чорний одяг, знайомі й цілком чужі обличчя довкола, суєта непотрібних справ, слова співчуття і розмови без сенсу. Зі смертю мами світ мав би завалитися чи принаймні похитнутись, а нічого надзвичайного не відбувалося. Жодного відступу від жорстокої і сотні тисяч разів програної та пережитої кимось іншим трагедії. Трагедії дуже банальної, простої, зрозумілої, але такої, в якій ніхто не може щось змінити або виправити.

А потім похорон і повернення в дім, у якому вже нема мами. Є лише відчуття, що вона кудись вийшла, поїхала і незабаром повернеться, прийде, знов буде з ними, а ще розгубленість та нерозуміння того, як їм із братом жити далі. Практичні думки витіснилися болем від втрати рідної людини і здавалися дуже егоїстичними. Спочатку вони з Андрієм навіть поміж себе не обговорювали, як житимуть без опіки та грошей, а потім і не стало потреби це обговорювати. Як умів, вуйко Павло допоміг впоратися з труднощами. Розрахувався з боргами мами, залагодив майнові та побутові проблеми, продав будинок у Львові й допоміг їм із Андрієм переїхати до нього в Жовкву. Він навіть зберіг якусь частину спадку по мамі, проте, коли вони з братом спробували подякувати вуйкові за турботу, той не захотів їх слухати, а раз і назавжди заборонив торкатися цієї теми.