Наталія Гурницька

Мелодія кави у тональності кардамону

Історія забороненого кохання

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

Передмова

Доля чи життя мають особливу властивість. Час від часу вони дарують знакові знайомства. Це може бути незвичайна людина або цікава книжка. У моєму випадку обидва явища об’єдналися, бо спочатку було віртуальне знайомство з пані Наталією Гурницькою, а вже потім із її романом, завдяки якому кілька вечорів набули стійкого присмаку кави та кохання.

«Мелодія кави у тональності кардамону» — книжка з тієї «полички» української літератури, за якою я, певне, встигла скучити. Тривалий час хотілося прочитати щось суто жіноче й суто про кохання, але щоб обов’язково «своє». Саме тому я щиро вдячна долі за, можна вважати, «замовлений» подарунок, оскільки осердя книги — драматична історія кохання одруженого польського шляхтича та значно молодшої доньки греко-католицького священика за часів Австро-Угорської імперії середини ХІХ століття.

Мабуть, подібні історії траплялись завжди на всіх континентах. Є він, і є вона, а ще — десятки «ні» між ними. Заборонені почуття, здавалось би, приречені з першого погляду й подиху, без найменшого права на існування, проте вистраждані та вкарбовані в серце. Глибоко. Настільки, що глибше — хіба смерть. Невже з отаким коханням може бути просто? Ні. Звідси й сумніви, вагання, удари долі, містичні випадковості й несподівані відкриття. Драматичність сюжету когось захопить у полон, когось примусить здивуватися, мовляв, надто рідко подібне трапляється в реальності, однак будьте певні, що на вас чекає головний подарунок — дотик до таємниці на ім’я Жінка. Адже Наталія Гурницька «малює» душу головної героїні зсередини, малює неквапом, без поспіху, ретельно добираючи кольори та відтінки, аби читач помітив найменші порухи і зрештою відчув її геть усю, красиву і схвильовану: то я на таке здатна?

Спокійна і красива мова. Мелодія слів, справді, подібна до музики: часом меланхолійно-романтична, часом пристрасна до шалу. Як би не кортіло швидше прочитати роман, він все одно «звучав» так, як звучав. Тому не раджу поспішати, просто насолоджуйтесь, тим паче що на вас чекає ще й подорож у часі. Авторка майстерно описує життя Львова середини ХІХ століття, коли нічого зайвого, а таки почуваєшся часткою тієї доби з усіма її звичаями та законами.

Якби потрібно було передати сутність цієї книжки в кількох словах, то «Мелодія кави у тональності кардамону» — насамперед подорож до жіночого серця. А серце жінки в найголовнішому стале: воно вміє любити, — і байдуже, яке століття на календарі.

Олена Печорна, письменниця

Присвячується моїй бабці Гелі Ступці, яка була для мене «трохи бабцею, трохи мамою» і не лише виховала у мені любов до мистецтва, книжок і передвоєнного Львова, але й навчила тримати удари долі

Частина перша

Увертюра

Розділ 1

Того року літня погода затрималася надовго, а осінь заступила якось непомітно — саме тоді, коли світ довкола почав міняти зелену барву на жовтогарячу та багряну. Майже й не вловимі зміни, бо мереживо з теплих кольорів листя над головою все ще дарувало приємне розслаблення та затишок, а проміння сонця крізь павутину бабиного літа заколисувало і не дозволяло повірити у наближення холодів. А потім, несподівано швидко, настала справжня осінь. Ранки зробилися прохолодними та вогкими, сонце вже не гріло, а лише мляво протискалося промінням крізь сіре, насуплене небо і так само неохоче розсіювало вранішні тумани. За декілька днів листя з дерев цілком пооблітало, розшарпане вітрами та нічними приморозками, а ще за тиждень лежало під парканами та деревами мокрим побляклим непотребом. З дня на день очікували снігу, але замість нього прийшли холодні, набридливі дощі, а східний вітер приніс за собою таку ж пронизливу сирість і мряку.

Виходити на вулицю зовсім не хотілося, і Анна вирішила зачекати та поки не розшукувати, де кицька заховала своїх новонароджених кошенят. До обіду стане тепліше і, може, хоч трохи розсіється гидотний туман, який зараз густими молочними клубами осідає на землю, чіпляється за траву, заповзає в кожну щілину і робить довколишні предмети невиразними та сірими, ніби відображеними у брудній дощовій баюрі. А ще до того часу повернеться від похресниці тітка Стефа.

Почувши, як у кімнаті заплакав малий, Анна відклала вишивку на стіл. Сьогодні вночі наймолодший із дітей тітки Стефи знов погано спав. Коли вже той його зубчик нарешті проріжеться? Тітці й без його капризувань угору глянути ніколи, а тут нічні концерти сина. Навіть зараз вона насилу викроїла хвильку часу для того, щоб привітати з уродинами похресницю. За малим доручила приглядати їй. А за ним хіба вгледиш? Тільки нещодавно сам навчився сидіти, а вже не залишиш самого ані на мить. І ніби ж спав іще п’ять хвилин тому!

Забігши в кімнату, Анна на порозі призупинилася, оцінила ситуацію й аж тоді, переконавшись, що малий не лише не впав, але й не заподіяв собі жодної іншої шкоди, спокійно підійшла до колиски і витягнула з неї дитину. Не дивно, що прокинувся — мокрий ледь не по саму шию.

Перевдягнувши малого в сухе, вона знову взяла його на руки.

— Ну і чого зайчик плаче? Ти ж уже сухенький. Припини! Прийде твоя мама і подумає, ніби я тут не знати що з тобою роблю. А ми ж не хочемо, щоб вона таке думала? Правда ж? Ти ж чемний хлопчик, а не якесь дурне немовля.

Для годиться малий іще трохи ображено попхикав, а тоді, ніби й справді вирішивши дослухатися до її слів, затих. Зосереджено глянув перед себе, простягнув руку до її волосся, кілька разів замислено смикнув за пасмо, яке вибилося з коси, і потягнув собі до рота.

Усміхнувшись, Анна обережно розтиснула маленьку долоньку, поцілувала хлопчика в ще прим’яту після сну щічку і спробувала зацікавити яскравою жовтою стрічкою, яка випадково опинилася в неї в кишені фартуха.

Малий разів зо три махнув стрічкою собі перед носом, тоді, так само зосереджено дивлячись Анні в очі, запхав до рота. Критично оцінивши на смак, скривився, проте не виплюнув. Продовжував з відразою жувати і дивився на Анну так, ніби це вона винна у всіх його немовлячих прикрощах.

Розсміявшись, Анна витягнула стрічку малому з рота.

— Ну, і чого ти тягнеш до рота всіляку гидоту? Зараз підемо на кухню і пошукаємо чогось смачнішого. Ти ж хочеш їстоньки? Так? Заодно подивимось, чи не залізли у шкоду твої сестрички та братики.

Почувши, що хтось заходить у кімнату, Анна озирнулась і, побачивши тітку, радісно усміхнулася їй.

— А ми тут щойно встали. Дивіться, який «паскудний» хлопчик. Знов плакати надумав.

Передаючи тітці малого, Анна мимоволі уважніше придивилася до неї і перестала усміхатися. Сьогодні тітка Стефа знову була втомленою і невиспаною. А вона ж іще молода, і навіть була б вродливою, якби не занедбала себе. У неї ще й досі гарні, проте вже трохи припухлі від постійного недосипання та втоми очі, правильні риси обличчя і гарна, не цілком зіпсута пологами фігура. А ще вона дуже добра і терпляча. Шкода, що вуйко Павло того не цінує, і тітка майже ніколи не виглядає задоволеною життям, радше вже зараз, у свої двадцять вісім років, спрацьованою і нещасною. Воно й не дивно. У них тут великий будинок, власна пекарня, п’ятеро маленьких дітей і надто багато хатньої роботи. Вуйко мав би взяти когось їм на допомогу, але він жаліє грошей на прислугу. Важко таке зрозуміти. Має пекарню та незлий прибуток від неї, а поводиться так, ніби вони тут заледве кінці з кінцями зводять.

— Ти щось хотіла? — зауваживши, що Анна надто пильно дивиться на неї, тітка теж придивилася до неї уважніше. — Щось сталось?