— Бачиш? — кажу їй. — Тепер ти в моїй владі: я можу відрубати тобі голову, можу здерти з тебе шкуру, а твого м'яса вистачило б мені майже на два місяці. Але я не зроблю цього, бо я угорець: в моїй звичці жити мирно. Мене забули тут. Отже, тепер ми з тобою співвітчизники і мусимо жити на цій Землі Франца-Йосифа. Коли б я з'їв тебе, проти мене піднялась би вся твоя рідня, і через те, що я не мав би жодної підтримки, вони з'їли б мене. Давай домовимося: не чіпай ти мене, а я не чіпатиму тебе. Нам треба знайти когось третього, за чий рахунок ми могли б поживитися. Зрозуміло?

Славнозвісний приборкувач звірів Рарей мав таємницю, яку тепер уже розгадано. І найдикіший кінь в його руках за десять хвилин ставав покірним ягнятком. Весь секрет полягав у тому, що Рарей давав коневі вдихнути хлороформу. Це паморочило коня, й коли тварина опритомнювала, то цілком мінялася: почувши запах хлороформу, кінь дозволяв робити з собою що завгодно.

Тепер я випробував дію хлороформу на ведмедеві.

Поводивсь я дуже обережно. Поки ведмедиця була ще запаморочена, одягнув їй на передні лапи величезні матроські зимові рукавиці. Вони позбавили її змоги користуватися пазурами.

Мій експеримент удався.

Коли біла ведмедиця прокинулась, у ній важко було пізнати страшного хижака. Вона почала тихо скавуліти, мов собачатко перед дверима, а коли я підійшов до неї, то ведмедиця лизнула мою руку, подала лапу, і почала тертися мордою об мої коліна. Проте я не здивувався. Якщо страшний дикий кабан міг стати мирною домашньою свинею, то чому ж не могла освоїтися й дика ведмедиця? Вже заздалегідь знаю, що мій винахід піде по цілому світу. Уявляю собі, як стада ведмедів будуть пастися в лісах і повертатися в село за ведмежим пастухом, що виграватиме на бубні й сопілці! Влітку господар стригтиме ведмежу шерсть, узимку годуватиме ведмедів кукурудзою. А який попит буде на ведмеже сало та на ведмежі шкури! Ведмедів можна буде впрягати в карету. Справді славним поміщиком вважатиметься той, чию карету на карцагський ^[5] ярмарок втягнуть чотири білі ведмеді.

А господині доїтимуть ведмедиць. Доїти ведмедицю? А чому б ні! Адже могли предки угорців пити кобиляче молоко! А хіба ослиця така вже гарна тварина? А п'ють же від неї молоко! Сина Женев'єви, хоч він і князем був, годувала ж сарна в лісі, а засудженого на голодну смерть Уголіно власна дочка годувала своїм молоком. Це намалював сам Рафаель. То чому не могла б мене, покинутого у льодовиках і приреченого на голодну смерть матроса, годувати ведмедиця? Спробував я — вдалося, тільки шкода, що Рафаель цього не бачив, а то намалював би!

Біла ведмедиця прийняла мене за свого сина — бач, якою доброю стала! Але це тільки одна ведмедиця. Що буде з іншими? За кораблем уже чути їхній жахливий рев. Хвилина, й вони забираються на корабель. Ось вони вже на палубі, грюкають у люки. Моя добра біла ведмедиця тремтить, боїться за моє життя! Не бійся, Бебі! (Я її назвав Бебі). Я поговорю з твоїми співвітчизниками.

Бебі звела на мене свої чулі очі, немов пройнялася жалем до мене. Еге, та я справді знайшов вірний засіб! Кожну істоту можна підкупити, навіть білого ведмедя!

В кабінеті рідкостей природи стояли заспиртовані у великих посудинах усілякі дива, що їх наші вчені зібрали для європейських музеїв. Був тут навіть не раз описаний вченими та дослідниками рожевий тюлень.

Я поклав усі ці дива у два кошики і закріпив їх на спині Бебі. Сам одягнув білу ведмежу шубу, обприскавши її хлороформом. Ніс і рот перев'язав змоченою в оцті хусткою, щоб, часом, від хлороформу й самому не очманіти. Приготувавшись так, пропустив Бебі вперед і відчинив двері на палубу.

Я розрахував, що ведмеді відразу кинуться до кошиків, і тоді я дізнаюся, хто з них ведмежий володар. Бо його здобиччю стане найцінніше з ласощів — заспиртований рожевий тюлень. Мені необхідно здобути прихильність і дружбу тільки цього одного ведмедя, володаря.

Як я гадав, так воно й сталося. Кошики спорожніли через хвильку, ще на східцях. Велетенський — сім з половиною футів заввишки ведмедище загарбав більшість гостинців; інші, певно, його міністри, теж захопили собі найкраще. Дрібні речі — якісь плаваючі в спирту мишенята — припали вже голубим лисицям, що супроводили ведмедів. Кілька білих ведмедів вилізли на щоглу, страшним ревом протестуючи проти такого розподілу. Це була так звана опозиція. Їй полетіли порожні посудини.

Коли ведмеді спожили всі ласощі, випили весь спирт, ведмежий велетень почав тихо мурмотіти — завів розмову з моєю ведмедицею. Вона ніжно облизувала морду ведмежого володаря і зубами лагідно розчісувала шерсть на його шиї. Тепер для мене все було зрозуміло.

Бебі — дружина ведмежого володаря! Ох, сто чортів! Я пив молоко самої володарки білих ведмедів!

Комора Північного полюсу

Ведмежому вожакові, певно, здалися дуже підозрілими зимові рукавиці на передніх лапах Бебі. Він сердито ричав на них. Бебі пустила в хід усі жіночі хитрощі для примирення, та, коли нічого не допомогло, прибігла до мене й хитнула головою, щоб я вилазив зі свого сховища.

Я вийшов на палубу, відчуваючи себе захищеним шубою, яка була покроплена хлороформом.

Дикі звірі кинулися до мене з усіх боків. Та як тільки наблизилися, почали хитатися й падати. Ведмежий володар жахнувся, побачивши, що придворні поводяться зі мною так боязко. Він сам кинувся, щоб роздерти мене зубами, та раптом хитнувся і, коли б не обійми його дружини, простягся б на палубі. А так вожак лише гепнувся на корабельне мотуззя, що лежало під щоглою. Ведмедище сидів тепер на канатах, мов на королівському троні, поклавши голову на коліна Бебі.

Я швиденько вийняв з кишені шуби сопілку, бо знав, що голос цього інструмента подобається ведмедям, і почав вигравати сумну пісеньку. На звук сопілки ведмеді почали прокидатися, а володар, якого я назвав Марципаном, спершу притупував лапами, потім почав похитувати вухами в такт пісеньки, а далі підстрибнув і пустився в танок на двох задніх лапах. За його прикладом закружляла в танці вся придворна громада і танцювала без упину, поки я вигравав. Потім ведмеді підійшли до мене з поздоровленнями й, коли б мали хвости, то й ними помахували б вдячно. Ведмежий володар так розчулився, що обійняв мене, аж ребра мої затріщали (на цей час хлороформ уже вивітрився з моєї шуби). Ведмедище посадовив мене на мотузяний престол, сам сів з одного боку, з другого примостилася Бебі.

Але я не звертав уваги на ці ознаки доброзичливості — я ламав собі голову над розв'язанням практичного питання. Я міркував так: ці тисячі білих ведмедів не можуть тут, на Північному полюсі, жити самим лише повітрям. А тварини, м'ясом яких вони могли б поживитися, рідко потрапляють у ці краї. Правда, щороку три місяці ведмеді бенкетують — китолови кидають тут м'ясо виловлених китів. Але що ж вони їдять протягом останніх дев'яти місяців року?

Певно, природа — а вона дбає про все — наповнила для ведмедів невичерпні склади, величезні крижані комори, в яких допотопні звірі лежать законсервовані в льоду. Це стверджується конкретним прикладом: адже є скелет величезного мамонта в петербурзькому музеї! Цього мамонта було знайдено в одній з сибірських льодових печер саме білими ведмедями. На той час, коли про нього довідалися люди, на скелеті лишилася тільки половина м'яса, і це м'ясо було свіже.

Отож я і міркував собі: коли освоюсь з білими ведмедями настільки, що вони поведуть мене до тієї льодової комори, з якої їхні предки і вони самі, тяжкою мукою відгрібаючи лід з похованих скарбів м'яса, живилися досі, тоді я за допомогою кайла й пороху влаштую їм добру гостину — щодня в них буде свято. Та й для мене вистачило б м'яса аж до старості. На цій Землі Франца-Йосифа повік не було б загрози голодної смерті — не те, що між Дунаєм і Тисою.

Мої ведмеді повинні повести мене туди.