За моїми розрахунками, ми засіли в пісках на відстані дванадцять-чотирнадцять кілометрів від Сан-Педро в напрямку захід-південь-захід. Отож, розсудив я, спочатку нам доведеться трюхикати покрученою тісниною Долини Смерті аж поки русло не обірветься. А далі - шурувати навпростець пустелею, тримаючи курс схід-північ-схід або, по-моряцькому, ост-норд-ост. Якщо через п’ятнадцять кілометрів (тобто орієнтовно через три години) ми не розгледимо Сан-Педро, значить… Хоча про це якось не хотілося думати.

Я поділився своїм планом з напарником. Ян занепокоєно почухав потилицю:

- Слухай, чувак, а якщо ми схибимо? Ну, з отим твоїм «ост-норд-ост»? Раптом уночі ми промахнемося, пройдемо повз Сан-Педро, так і не помітивши його?

- Значить, днів десь через два побачимо Болівію, - спокійно відреагував я. - Прикольно: побуваємо в четвертій країні за подорож… - потім зиркнув спідлоба на товариша і бовкнув: - У тебе часом немає Біблії?

- Нема, - пробурмотів Ян і скривився, показуючи мені, що це невдалий момент для жартів.

- Жаль, бо тоді вона нам дуже знадобилася б…

Відтак я згорнув карту і сховав її в кишеню. Потому задер писок у небо і зорієнтувався по зорях, де північ, а де південь (це зовсім не важко, знаючи розташування Південного Хреста).

- Ось там схід, - я випростав убік праву руку, потім пересунув її ліворуч на один румб і доказав: - А нам туди: схід-північ-схід.

Ян зачинив джип, запхав за пояс пляшку, перешнурував кросівки і випростався поряд зі мною.

- Ну пішли, - не то спитав, не то скомандував чех.

Я ствердно кивнув, і ми рушили.

А тепер, шановні, вмикаємо на повну свою уяву, образне мислення, словом, що там у кого вмикається, і малюємо в голові картинку.

Ніч. Брудна, драглиста, дика ніч. Первісна темрява наповнює кожен атом навколишнього простору, розчиняючи все у собі. Ніде не видно жодного відблиску, хай навіть найвіддаленішого, ліхтарів, фар чи вікон. Жодного штучного світла. Ніч над Долиною Смерті лишалася незмінною протягом сотень, тисяч, можливо, навіть мільйонів років.

Над головою - соковиті зорі. Ті самі зорі, котрі жевріли тут ще задовго до того, як пустеля почала називатися Атакамою, - міріади смарагдових піщинок, розсипаних на темно-синьому оксамиті неба. Поміж них виразно й живо проступає довгаста пляма Чумацького шляху. Я ще ніде й ніколи не бачив стільки зір одразу.

З боків наступають грізні й похмурі бескиди Долини Смерті, напівзасипані гладкими валами-барханами. Кожен шерех, крок чи необережне слово відбивається від вапнякових стін і пливе крізь пітьму назад до вух, термосить напружений мозок, грає на нервах.

Холодно…

І от посеред усієї цієї грізної і мертвої краси двоє дурнів, сердито сопучи, шурують навпростець пустелею. Без води. Без їжі. І майже без надії.

* * *

Минуло більше двох годин, перш ніж я помітив першу яскраву цятку на горизонті, жирну й розпливчасту, яка відразу приглушила саркастичне сяйво холодних зір. За нею з’явилося ще декілька - я з невимовною радістю розпізнав поодинокі ліхтарі Сан-Педро. Лишалося пройти кілька кілометрів. Ми пришвидшили крок, адже вже мали перед очима орієнтир і не ризикували заблукати.

Через тридцять хвилин проминули розхитаний дерев’яний місток, перекинутий через давно пересохлий рівчак, що звивається повз селище, і вступили в Сан-Педро. Містечко спало. Жодне вікно не світилося, лиш де-не-де вздовж вулиць боязко блимали тьмаві вуличні світильники. Зірки, що видавалися загадковими й особливими над незайманою пустелею, раптом змарніли й поблякли, стали звичайними зорями. Молочний Шлях ображено розсмоктався у пітьмі.

Останні дві години ніхто з нас не мав навіть краплі рідини у роті. Попри холод страшенно хотілося пити, ноги судомило від довгої ходи, а втім я не міг стримати радощів. Ми з напарником спинилися просто посеред вулиці. На радощах кортіло обійматися.

- Давай п’ять! - крикнув я охриплим голосом і усміхнувся. Вперше за останні п’ять годин.

Ян ляснув правицею в наставлену мною руку.

- Чувак, я просто не можу повірити, що нам це вдалося! - пролопотів чех. - Я до останнього не вірив, що ти зможеш розшукати цю Богом забуту діру посеред пустелі.

Насправді радіти було рано, позаяк наші пригоди тільки починалися. Те, що ми примудрилися добратися до Сан-Педро де Атакама цілими й неушкодженими ще нічого не означало, оскільки в пустелі лишився наш джип. А джип той, треба сказати, не простий, а, хай йому грець, орендований. За нього у заставі лежало шістсот американських баксів - вся готівка, яку ми мали на той час, і на додачу - Янів паспорт.

Якийсь час я вагався, не знаючи, як нам далі бути. Згодом, набравшись сміливості, підійшов до першого ліпшого будинку і розмашисто постукав у двері. Стрілки годинника показували за десять північ…

Мені довелося тричі повторити стукання, перш ніж з хатинки долинуло сонне шкряботіння. За мить двері розчахнулися і перед нами постав сонний та дуже волохатий неандерталець в самих трусах і гумових шльопанцях.

- Вам, блін, чого? - спитав він і тут-таки затнувся. Перед ним, похитуючись від знесилення, стриміли два білявих волоцюги з червоними від утоми очима, неначе мумії з ніг до голови викачані у піску.

- Ви хто?! - гикнув чилієць, відступивши назад і наполовину зачинивши двері.

- Сеньйоре, спокійно! Без паніки, сеньйоре, - залопотів я. - Ми мандрівники. Я з України, а оце Ян, він зі Швеції. Нам потрібна допомога.

- Ви що… ви сюди… пішки… з України?

- Та ні ж бо! - заперечив я, а тоді сяк-так пояснив, де наша машина і як так сталося, що вона там опинилася.

Абориген уважно вислухав мене, після чого сказав, що у нього немає ні джипа, ні бажання, щоби пертися з нами в Долину Смерті посеред глупої ночі. Наостанок він додав, що ми обоє слабі на голову, і послав нас у дупу.

Ми без вагань залишили гостинне подвір’я і поплентались далі, готові спробувати щастя деінде. Аж раптом я помітив, що у бордовому пікапі на центральній площі Сан-Педро, повз який ми з Яном чалапали, куняє якийсь чоловік. Я не знаю, що він робив посеред ночі у машині на Плаза де Армас. Може, хлопця дружина з дому погнала, може, трудяга просто собі хильнув зайвого, а потому закуняв після важкого робочого дня. Хоча насправді мені було байдуже, я миттю підскочив до авто і торохнув кулаком у вікно. Годинник щойно відстукав четверть на першу…

Чоловічок прочунявся, підвів голову, а потім, узрівши мої вирячені очі і білу від піску мордяку, не на жарт перелякався, заверещав і поліз під кермо. Я прокричав українською: «Вилазь, барбосе!» - і наполегливо постукав удруге. Тоді чилієць видерся з-під керма і, не перестаючи істерично горлати, спробував вискочити через ліві дверцята. Втім, там його вже підстерігав Ян. П’ять хвилин чех міцно тримав чоловічка, поки я переконував бідолаху в тому, що не збираюся його бити, але оскільки я не знав, як буде іспанською «бити», то все вийшло зовсім навпаки: чоловічок, певно, подумав, що протягом цих п’яти хвилин йому показували, як його нещасного зараз будуть колошматити зліва, справа, знизу і по нирках. Зрештою, чилієць таки заспокоївся, второпавши, що йому нічого не загрожує і що нам насправді потрібна допомога. На жаль, він лиш розвів руками, пояснивши, що його джип не повнопривідний, мовляв, якщо сунутися на такій машині в Долину Смерті, то після того нам гуртом доведеться шукати когось ще, хто згодиться витягувати з пустелі зразу два позашляховики.

Чесно кажучи, після цього випадку я втратив надію знайти допомогу раніше світанку. Спробуйте уявити себе на місці чилійців, коли до вас посеред ночі починають ломитися двоє замурзаних бородатих чортяк, по вуха викачаних в піску, котрі на питання, що їм треба, починають мукати чортзна-що і тягнути вас у пустелю. Втім, як то кажуть, світ не без добрих людей. Задля годиться я вирішив востаннє постукати в одну із хатин Сан-Педро. На диво, двері майже відразу відчинилися. Перед нами зринув молодий, низенький і чорний, мов вуглинка, чилієць. Його погляд був твердим, суворим і зосередженим, немов у товариша Брежнєва перед виступом на пленумі ЦК КПРС.