Мала Дівиця і Піщані Броди.

Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.

Підгайчики. Опішня. Обиходи.

Батурин, Бережани, Рогатин!

Он Димер — все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи.

Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.

Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.

Куди не глянеш — Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.

А оніно —

Халча, Шандра, Кандиби.

Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.

Оце ваш слід, приблуди і задиби,

отой татарський клекіт — Кагарлик!

Бербери. Печеніги. Карачаївці.

Підляшки. Годи-Турка. Москалі.

Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.

Чунгул, Пекельне — на своїй землі!

О Дар-Надія! Ждани та Бояни.

Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.

Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!

Ліпляве братолюбних Балаклій.

А он і Київ. Подивись — та пильно.

Моя Вкраїно, ти це чи не ти?

Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,

Погарщина і Рубані Мости.

Зарубинці. Попільня. Попелюхи.

Попонне. Погорільці. Гробове.

Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.

Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!

Бориничі. Дуліби. Гориславичі.

Яриловичі. Княжичі. Пеньки.

Старі Червища і Нові Безрадичі

Нові Голгочі на Чотирбоки!

Спасибівка. Терпилівка. Адами.

Звенигород. Гостомель. Хотимир

Мала Глумча з Веселими Тернами

і П'ятихатки між Семимогил.

Усім вітрам відкритий на Роздолі,

на Кусноньки подертий у ярмі —

великий край Неданової Волі!

Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

І ЩО НЕ ДЕНЬ —

НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.

Дзвін бамбиляє десь в монастирі.

Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,

і з гніву плачуть сиві кобзарі.

А стольний Київ стогне від литвина.

І шляхта знову шастає проз Львів.

А люди кажуть: — Це Хмельницький винен.

До чого Україну він призвів?!

ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ ПОЗАВГОРІДНО?

Від цих чуток, здається, трачу глузд.

А може, часом гетьману потрібно

почуть про себе правду з перших вуст?

Отак іду, дорадників чортма.

І глас народу чую, він несхвальний.

Упитий дядько не-минай-корчма

розкаже більш, ніж писар генеральний.

Ішов кобзар. Маленький поводир,

що був його великими очима,

сказав, що де він з дідом не ходив,

гетьманська влада скрізь уже не чинна…

Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!

А звідусіль — про злочини і зради.

Вся Україна хвора від чуток.

Але ж чутки — то потеруха правди.

ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН —

він неприступний, як судейське жезло

Лише якесь щеня із чагарин

внизу на мене щевкнуло і щезло

Я в Маслів Брід — і там уже стіна.

Я по залогах — а залог немає.

Куди не ткнусь — ніякий сатана

мене уже за гетьмана не має

Оце аж тут нарешті, слава Богу

знайшли ми цю фортецю і залогу

Під їхали до неї через яр.

А тут залоги — цей один зброяр.

Не знаю, хто він є. Коли з'явився, звідки

А може, він Мамай. З'явився, та і вже.

Що тут було, — лише ці мури свідки.

Порубаний зброяр руїну стереже.

То ми тут і лишились на горі,

в урочищі, що зветься Гончарі.

Та й живемо. Вже третій день. Давно.

Спимо на сіні. Тут всього задосить.

Вода з ріки. В пивницях є вино

Шрамко чутки із Паволочі носить.

Старенький піп розпитує про все.

Про бій, про дощ, про хана, про комету

Та журиться А часом принесе

то гарнець бобу, то кавратку меду.

В УРОЧИЩІ ВЕЧОРАМИ

СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.

Чорніють старі бійниці з тернової гущини.

Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.

Вночі ухикають сови і шурхають кажани.

Десь дзвони далекої церкви

потужно гудуть над містечком

Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?

Я, гетьман Богдан Хмельницький.

розбитий під Берестечком.

сиджу у старій фортеці і долю свою кляну

НІКОГО І НІЗВІДКИ. НЕ ЧУТНО І НЕ ВИДНО.

Стежки позаростали Ворота в бугилі

Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма

ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі.

Напарила любистку, ще й чари немудрячі

То випере сорочку, то їсти дасть і пить

Їй стільки літ, що вже немає здачі.

А ходить. А живе. А голосом скрипить.

— А я ж тобі казала, що буде дощ і зрада.

Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.

Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,

що бачу все як бачу, бо так мені дано.

Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.

Віщує і ворожить, і рани замовля.

Вона мені впеклася. Вона мене заїла.

Але такої відьми нема і в короля.

ЗБРОЯР І ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.

Погомонять. І вип'ють як коли.

Отак сидять під хмарами нагуслими,

а тиша мружить обрій — не здрімай! —

тендітний джура, як шляхтянка з вусами,

і той в боях порубаний Мамай.

Або до скронь долоні прикладуть

та "гей", та "ой" тихенько заведуть —

то про туман, то як долиною

ішла вдова з дитиною.

Та як за мужем побивалась дуже

і як спитала ворона тоді, —

чи він не бачив, ворон, її мужа?

— Аякже, бачив, — каже він вдові.-

"А я твого мужа знаю.

На кучері наступаю.

Тричі на день провідую,

і снідаю, і обідаю…"

ЧИ Й БІЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ

біда народ наш доганя?!

О Берестечко берестове

у завірюхах вороння!

Над полем вітер віє тоскно,

і дощ вже сам собі набрид.

Не опливе на руки воском

священна тиша панахид.

Діждало поле свого літа!..

І вбитим арміям обом

тінь мовчазного кармеліта

рахує чорним рукавом…

Та краще б я лежав між трупами

лицем в п'явушник мочарів!

Медових зір важкі покрупини

летять проз очі матерів.

Хоч би ж забути на часину

той темний похорон без мар —

як звірі й тіла отласину

істягнуть з білих костомар!

ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ ТРУЧАЮТЬСЯ.

М'ясниці вовчі, стовквище густе.

Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.

Кого захочете, того собі й з'їсте.

Відійдете, гладкі і трембухаті.

А вранці дядько все цабе та цоб.

Сидять ворони на Господній хаті,

у мальвах крові сполоскавши дзьоб.

А дядько перехреститься на баню

та й далі їде, звісив личаки.

Спускають люди в нетеч-калабаню

з грузьких дворів юрливі ровчаки.

А я тремтячими руками

в оцій фортеці день по дню

тіла, погризені вовками

в бездонну душу хороню

А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?

Хто в чистім полі витеше труну?