«То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:
— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не дайте!»
Сахно Черняк
(вжахнувшись, до Томиленка)
Ну, а вони, невже так і зробили?!
Томиленко
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря
(у сильному пориві вітру)
«То середульший брат теє зачуває
Та до найменшого брата словами промовляє:
— Сього, брате, зроду ніде не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!
І рука не воздойметься,
І серце не осмілиться,
І душа гріха до смерті не скупиться!
А старший брат ріднесенький,
Сокіл яснесенький,
Теє зачуває,
Коня свого молодецького нагайкою поганяє,
Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!»
Сахно Черняк
Невже таке було?
Томиленко
Та начеб не повинно.
Однак співають. То, мабуть, було.
Павлюк
Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.
Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.
Сахно Черняк
І нащо про таке було складати думу?
Павлюк
Щоб люди знали.
Сахно Черняк
Е, щоб люди знали!
Он як про тебе і про Сулиму,
як ви Кодак-фортецю зруйнували,
а потім як на страту вас везли,
і як ти чудом жив-здоров лишився,
та й знов на Січ подався Низову, —
от про таке у нас в селі співали!
І люди плакали. Але ж то й сльози інші.
Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!
А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!
(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат
червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,
й далі...)
І даленіє голос кобзаря
«То середульший брат милосердіє мав,
Терновії віття верхи істинає,
Меншому брату приміту покидає.
А як стали на Муравський шлях виїжджати,
Не стало тернів та байраків рубати,
То він червону китайку із свого жупана видирає,
Меншому брату на прикмету покидає...»
Сахно Черняк
А старший?
Томиленко
Старший пожалів жупана.
Павлюк
Мабуть, в жупані мав себе за пана.
Томиленко
Так і сказав, співається у думі:
«Щоб я своє добро дороге
марно по шляхах розкидав?
Буду я до отця-матері приїжджати,
Будуть мене ближні почитати, поважати,
Будуть проти мене шапки знімати».
А ще сказав падлюка, не повіриш:
«Як будуть батько-мати помирати,
Будем грунта-худобу на дві часті паювати.
Ніхто третій нам не буде мішати».
Сахно Черняк
Оце такі і Наливайка видали.
І вас під Боровицею вони ж.
Ще, певно, там когось і підкупили —
у табір кілька бочок укотив,
щоб всі понапивалися і спали.
Я непитущий, дак ото й почув.
Томиленко
В неслушний час прибіг, як оглашенний.
Вони тебе й не думали в'язати,
так ти ж на них із шаблею своєю.
Ну, то вже що ж, зв'язали, повезли...
(На місці їде віз із в'язнями в кайданах.
І пропливає, на старій могилі, триніг з дашком —
сторожова фігура. Осунувсь очеретяний
дашок. Смолисті бочки в землю повмерзали.
І тільки кінь у пам'яті заржав).
Павлюк
Нема сторожі. Не дай Бог орда —
уже ніхто ті бочки не підпалить
і про біду людей не сповістить.
Томиленко
Та вже кого й про що тут сповіщати?
(Порожній хутір... Обгоріла хата... З віконця хати
виглянула смерть.
Все наче намальоване вуглиною з уже давно
схололих попелищ).
Павлюк
Заглада, пустка... й ми не обороним
вже цих людей, ці села, цей народ...
(Капличка... Хрест... Рушник, уже аж сірий
і вицвілий, на вітрі лопотить).
Сахно Черняк
Уже й села нема, а цвинтар залишився.
І хто живий, той прийде на гробки.
І пом'яне, і пасочку розкришить,
щоб на могилі птиці розклювали.
Все як годиться між людей. А нас
зі світу згладять, і гробків не буде.
Павлюк
Чого ж ти їдеш на одчай душі?
Сахно Черняк
Як не поїду, буду їхать вічно.
Нічим не відпокутуюсь, нічим!
Павлюк
Це ж гріх не твій, чого ж твоя покута?
Сахно Черняк
А ти ж за всіх був. А за тебе хто?
(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.
Томиленко утупився у землю. Віз двиготить
на крижаних вибоях).
Томиленко
Біда цей шлях напровесні. Калюжі.
Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.
А то як вдарить ожеледь, ще гірше.
У нас в степах я так ловив дрохву.
Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,
їй ще й розбігтись треба, бо важка.
А голий лід — ніяк не розбіжиться.
Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.
Павлюк
Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.
Томиленко
Що ж, довше будем їхати у смерть.
(Над ними ніч. І чорна сфера не&а —
зірки... Волосожар... Великий Віз...)
Павлюк
А зорі які, Господи! Отак
дивився б і дивився.
Томиленко
Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.
Сахно Черняк
Великий Віз... А там оно Малий...
Он срібний шлях чумацької гризоти...
І що воно, — коли ще нас взяли,
давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,
все їдем, їдем, ідем по землі,
а мов на місці — під тим самим Возом.
Павлюк
Велике небо.
Томиленко
Або ми малі.
Сахно Черняк
Вночі везуть. І не стають обозом.
Томиленко
Щоб люди не виходили на шлях.
По селах щоб жінки не голосили.
Сахно Черняк
Та, може, воно й краще... кому як...
бо от мені не вистачило б сили.
У мене жінка... я її жалів...
Нехай таке їй і вві сні не сниться.
Павлюк
(піддав плечем, спихає його з воза)
Я що сказав? Ану тікай у ніч!
Сахно Черняк (мов не почувши)
А далі ж як той піший-пішаниця?
Томиленко
Та як, ішов. Як сказано у думі:
«І побило його в полі три недолі,
Одно — безвіддя,
Друге — безхліб'я,
Третє — бездоріжжя».
Вийшов він на Савур-могилу,
Думав, хоч куряву за братами побачить.
А їх уже й сліду нема!
Ліг він на Савур-могилі —
«І на очі не гляне,
І на ноги не встане,