Кара-Мустафа хитро примружився.

— Ми зробили хід конем… Як у шахах, мій повелителю…

— Як саме?

— Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той обширний і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну…

— Це ти зробив мудро… Ха-ха-ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха-ха-ха! — зареготав султан. — Як це тобі спало на думку?

— Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.

— Ну, й що ж він? Дуже опирався?

— Уявіть собі — ні… Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України… Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського…

— Ну, що ж — хай порядкує… Але дай йому зрозуміти, що джизьє [13] відтепер збільшиться вдвоє… І щоб платив справно! А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!

— Ви це мудро придумали, мій повелителю, — схилився в поклоні Кара-Мустафа. — Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.

— У тебе все?

— Все, мій повелителю. Дозвольте йти?

– Іди!

Кара-Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.

— Чекай, Мустафо!

Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.

— Підійди сюди! — наказав Магомет, і коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі:- До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю… Чи це правда?

— Що мій повелитель має на увазі?

— Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!

Кара-Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.

— Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, — сказав Кара-Мустафа. — Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені… Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. — І він сміливо глянув на султана.

— Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче [14]? «Він таки знає все, — промайнуло в голові Кара-Мустафи. — Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся — випечу собаці очі й вирву язика!» А вголос промовив:

— А-а, тепер мені все ясно… Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу… І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.

— То це ж чудово! — вигукнув Магомет. — Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю… Чи не так?

Кара-Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, — і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара-Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав:

— Безперечно, так, хранителю мудрості пророка! Настане час — і та скромна польова квітка розквітне пишно, мов найдорогоцінніша троянда. Тоді рука відданого слуги піднесе її вам у всій її непорочній красі. Гадаю, це буде найкращий подарунок моєму повелителю в той день, коли мерзенні, охоплені гординею гяури впадуть під ударами шабель непереможних воїнів нашого грізного хондкара [15], найбільшого завойовника всіх часів!

Обличчя султана проясніло: він любив лестощі.

— На все воля аллаха! Я завжди знав, що ти мій найвідданіший слуга, Мустафо… Можеш іти!

Знову задкуючи, великий візир вийшов із султанської опочивальні, несучи гризоту в серці.

На галері, коли в обличчя подув свіжий морський вітерець і слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара-Мустафа поволі почав заспокоюватися.

Власне, що сталося? Адже все складається якнайкраще!

Султан доручив йому готувати військо для великої війни в Європі і, можна не сумніватись, призначить на час походу сердаром [16], бо навряд чи в самого стане сили і бажання нести тяготи військового життя. А це — певний шлях до здійснення його мрій і намірів! Хай думає Магомет, що похід готується для возвеличення його особи. Ха-хаї Зарозумілий хлопчисько! Ні, Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи біля керма імперії, не подбав про себе, про своє і своїх нащадків майбутнє! Ні, не був би він представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим візиром, не мріяв про більше — про трон падишаха чи корону імператора! І перший успішний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?

Без ускладнень пощастило також спекатися Юрія Хмельницького. Як повідомили гінці, ось-ось прибуде яничарська орта з казною українського гетьмана, яка істотно поповнить власну казну великого візира. Чого ж іще бажати?

Ах, так, — досада гризе серце через ту красуню невільницю, про яку дізнався султан і прозоро натякнув, що хотів би мати її в своєму гаремі. Це справді неприємно. Султани, як і всі смертні, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозуміти натяку… Гм, доведеться подарувати дівчину, хоча краса і розум її полонили його самого. Тьфу, шайтані Як погано вийшло! І все через якогось султанського вивідача.

Кара-Мустафа почав у думках перебирати своїх слуг, охоронців, чаушів, радників, які могли б бути оком і вухом султана в його домі, але дуже скоро кинув цю марну затію, бо людей, що оточували його, було так багато, що він не міг пригадати і половини їх.

Прибувши в Ейюб, він передусім покликав старшого євнуха.

До кімнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбранні, м'яких, розшитих сріблом чириках і білосніжній чалмі. Наблизившись, з натугою зігнув короткий, барилоподібний стан і мовчки втупився у свого повелителя.

«Невже він султанський вивідач?»- подумав Кара-Мустафа, а вголос запитав:

— Ну, як вона, кизляр-ага [17]?

— Все те ж, бейефенді… Сьогодні її оглядав П'єтро-ага, лікар-італієць. Каже, дівчина здорова тілом, але хвора душею.

— Ох, цей мені римлянин!

— П'єтро-ага — чудовий лікар, бейефенді, — м'яко заперечив кизляр-ага. — Ви самі знаєте… До того ж він читає по зірках майбутнє…

— Але в нього дуже добре серце! Він усіх жаліє… Особливо рабів.

— Це зрозуміло: він сам довгі роки був рабом.

— Ну, гаразд, тебе не переговориш… Веди мене до неї!

— Прошу, бейефенді… Після того як дівчина хотіла викинутися з вежі, я, з вашого наказу, поселив її внизу, в круглій оді. її день і ніч стереже стара Фатіма…

Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, і кизляр-ага провів Кара-Мустафу в кімнату у вежі.

Біля вікна, на канапі, сиділо дві жінки — стара й молода. Побачивши великого візира, вони миттю схопилися і застигли в низькому поклоні.

Кизляр-ага кивнув старій головою.

— Фатіма, ходімо зі мною!

Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, ніби хотіла затримати її, але потім, гордо випроставшись, сміливо глянула на Кара-Мустафу і вже не зводила з нього очей.

Це була Златка.

Та як вона змінилася за той час, що провела в неволі. Коли б її міг зараз побачити Арсен, її коханий, навіки втрачений Арсен, він одразу й не впізнав би дівчину.