Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров’ям. З–під зламаних кострубатих брів проникливо дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м’які сап’янові чоботи, та білий жупан з фрізького [4]сукна — оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.
Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.
— Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? — запитав Сірко.
Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:
— Ти не впізнаєш мене, Йване?
Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.
— Ні, не впізнаю.
— Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам’яті, пригадаєш козака Данила Сома…
— Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?
— Атож… Справді, то був я, проклятий…
— Чому ж проклятий?
— Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від’їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше… Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на інгулець…
— Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..
— Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п’ять років з мене не скидали заліза. Воно в’їлося мені аж до кісток. Ось… — Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. — Не витерпів — утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали — очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав по
Волощині, поки добрався до Покуття… А звідти вже сюди… До тебе… Приніс звістку про брата…
— Про брата? Якого брата? — У Сірка сіпнулася ліва щока.
— А хіба в тебе не було братів?
— Були… Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі — від татарської стріли… Сам бачив… А Нестор… Хоча… невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?
— Чому ж про смерть? Він живий…
— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?
— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.
Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.
— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим… Його вдова вдруге вийшла заміж… Море води стекло! і раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах…
— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів… Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було… В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря — і втік… А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора… А Чорнобай каже…
— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити… Де Нестор? Як можна визволити його?
— Ми весь час були в одного спагії [5], багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії… Село Рудник… Звідти я тікав… А Нестор, напевне, і досі там.
— Якщо живий.
— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?
— Чому ж він не тікав з тобою?
— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем… Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим…
— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.
— Я радий, що прислужився тобі, Йване… Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу…
— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.
— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ…
Сірко схопився з лави. Нахмурився.
— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звістка!
— У Волощині й Молдові про це говорять… Чутки, звичайно… Але ж диму без вогню не буває!
— Безперечно… Спасибі тобі ще раз — і за цю пересторогу, і за звістку про брата. Я все зроблю, щоб визволити його. Чужих скількох визволяв, а за брата — життя віддам! За грішми діло не стане! От тільки як це зробити? Не їхати ж самому до султана в гості… Хоча — стривай… Є в мене один козак на приміті… Молодий, а по–турецькому лопоче, мов турок…
Сірко подзвонив у невеличкий срібний дзвоник, що стояв на столі. Ввійшов джура.
— Поклич Звенигору!
Джура зник за дверима.
Сом підвівся з лави, почав рукою намацувати костур.
— Та ти сиди, сиди, — притримав його Сірко. — Чи не терпиться до товариства?.. А з ким ти прийшов у Січ?
— З Яцьком. Це поводир мій… Сирота… Ми зустрілися з ним біля Кам’янця в одному селі, — усміхнувся невесело Сом. — Я сидів на колодках під тином — жував сухий окраєць. Коли чую голос: «Діду, дайте шматочок хлібця». Я мало не вдавився з несподіванки. «Еге, — думаю, — ти ще не жебрак, Соме, якщо знайшлися нещасніші і голодніші за тебе!» Витягаю з торби окраєць, питаю: «Ти хто такий?» — «Яцько», — відповів хлоп’ячий голос. «Звідки і куди йдеш?» — «Простую на Запорожжя, — каже. — Утік від пана». От, думаю, сам Бог посилає мені тебе. Козак з тебе не скоро буде, а поводирем станеш добрим. «Ну що ж, Яцьку, я теж іду на Запорожжя. Приставай до мене, — кажу. — Ти будеш моїми очима, а я тебе хлібом годуватиму… Поки маю кобзу та голос, то не пропадемо». — «Добре, діду, — відповідає. — Дайте ще кусочок хлібця…» Ось так він прибився до мене. А тепер став наче рідний…
Сом нашорошив вуха і раптом замовк. З ґанку долинуло гупання чиїхось ніг.
4
— Чолом тобі, кошовий отамане! — привітався Арсен, увійшовши до світлиці. — Ти кликав мене, батьку?
— Кликав. Проходь!
Сірко уважно оглянув козака. Від його пильного погляду не сховалася зміна в зовнішності Звенигори. Він помітив і якийсь неспокій у його очах.
— Ти зібрався кудись, Арсене?
— Так, батьку, їду в Дубову Балку. Вістку маю — мати тяжко захворіла… Провідати хочу.
— Он як, — сказав замислено Сірко. — А я хотів звернутися до тебе з просьбою… З великою просьбою… Тепер і не знаю, чи й казати. У тебе свого клопоту вистачить.
— Я слухаю, батьку. Кажи.
— Гаразд. Але знай: від мого прохання ти можеш відмовитись, бо справа дуже тонка, а головне, важка і небезпечна. Розумієш?
— Розумію, — тихо проказав Арсен. — Яка ж справа?
— Я хочу послати тебе в Туреччину. Одного. Таємним послом. А що це означає — сам знаєш. Тому й кажу ще раз — можеш відмовитись від мого доручення.
— Що я там повинен зробити?
— Викупити мого брата… Кобзар приніс звістку, що він у неволі… Але найпильніше твоє завдання — розвідати, чи й справді турки готують напад на Україну. Бо є такі чутки. І якщо готують, то коли, як, якими силами…
Сірко замовк. Зовні він здавався спокійним. Та неважко було помітити, як високо піднімалися під білим жупаном його груди. Косий промінь сонця прорвався крізь шибку і впав йому на вуса. Сиві волосинки заблищали, мов скроплені слізьми. Від того здавалося, що кошовий плаче.