На пірсі Нагорний ще почував себе так, ніби йшов по палубі корабля в час штормової негоди.

Вісім днів він був у плаванні. Море не жаліло матроса. Холодні північно-східні вітри обпікали його обличчя, набридлива мжичка заповзала за комір бушлата, важка з незвички матроська служба виснажувала, і все-таки Андрій відчував, що з кожного плавання повертається з новим усвідомленням своєї сили. Це наповнювало його почуттям перемоги, нехай і маленької, але все-таки перемоги.

Туман оповив селище. Назустріч Андрієві йшла жінка з веселим табунцем дітей. Він упізнав Футорових. Надія Григорівна і всі четверо дітей, найстаршому з них було років вісім, ішли на пірс зустрічати батька. Відступивши в замет, Нагорний привітався.

Сніг уже потемнів і став ніздрюватим, як завжди навесні. Чомусь спало на думку, що в цю пору в Москві вже продають привезені з півдня мімози.

«Чи будуть від Світлани листи? Скільки? Один, два, а може, і три?» — думав Нагорний і не зупиняючись проминув пошту. Йому так хотілося одержати голубі конверти, надписані знайомим дрібненьким, округлим почерком, що він навіть старався віддалити ці хвилини радості.

За парканом біля клубу стояла дбайливо закутана снігом молода горобина. Нагорний ніжно подивився на деревце — воно нагадало йому рідну підмосковну горобину…

…То було позаминулого року восени. Біля воєнкомату вже чекав автобус. Неквапливо поглядаючи на годинник і шелестячи опалим жовтим листям, Андрій ходив по алеї парку.

Світлана була схвильована й розгублена. Прощаючись, вона притягнула його до себе й поцілувала в губи. Цей перший поцілунок Андрій пам'ятає й досі. Тоді, коло хвіртки, він оглянувся і побачив дівчину з косинкою в безпорадно опущеній руці. І, наче гоячи біль першої розлуки, горобина поклала на його плече гілочку з гронами яскравих оранжевих ягід.

Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля — трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.

Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.

Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.

Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.

Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди — матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.

На кораблі саме прибирали: сколювали лід, драїли мідні частини, змивали щітками і гарячою водою морську сіль з надбудов півбака.

Узявши ганчірку, Нагорний піднявся наверх.

— Ти чого так швидко? — запитав його старшина 2-ї статті Хабарнов.

— Пошта закрита, — відповів Андрій.

— За домівкою скучив, — співчутливо сказав Хабарнов. — От моя сім'я не так уже й далеко, із поморів я, мезенський, а віриш, уночі в кубрику лежу — про своїх думаю, душу зігріваю…

Те, що Хабарнов так легко зрозумів його душевний стан, здивувало Нагорного. Віджимаючи швабру, Хабарнов глянув на обрій, що прояснювався, і сказав:

— Південно-західний буде. В нас, у поморів, південно-західний вітер шалоником звуть. — Змиваючи через шпігат [6] воду з півбака, він засміявся: — Знаєш, хлопче, як помор у старовину на таргані ворожив, чи буде вітер? Мені батько розповідав. Плавали тоді з парусом. Вітру нема — нема тріски. А тріски не поїв — лихо поморові, весь день голодний. Бере тоді помор великого чорного таргана, кидає його за борт, дивиться й примовляє:

Куди тарган головою повернеться, звідти й вітру ждали. Ото, хлопче, коли б подивився мій дід, що в таргана щастя просив, на якому кораблі його Тихін плаває, то вдруге від заздрощів помер би!

— А він од старості помер? — запитав рудуватий матрос, надраюючи мідні дощечки з номерами шпангоутів.

— Та ні, від горілки, — похмурнів Хабарнов. — Факторія у нас була англійська, поморів спиртом споювала. Скільки там у житті людини призначено випити спиртного, то мій дід удвічі-втричі більше хильнув, та й умер передчасно.

Буксир підтягнув до борту «Завірюхи» наливну баржу з пальним, потім інтендант підвіз на грузовику продукти, Тільки після обіду черговий по кораблю дозволив Нагорному зійти на берег.

Чотири листи одержав Андрій: від матері, Хоми Лобазнова, друга з прикордонної застави, і два од Світлани.

Лист матері, як завжди, був повен тривоги за сина. Тут, у цім краю, у сорок четвертому році в боях за Великою Криницею загинув її первісток, Володимир. Мати завжди не помічає того, як мужніють її діти, і Андрій для неї лишався все ще дитиною. Довгими ночами, самітними й безсонними, розмовляючи з сипом, вона писала йому про все те, що непокоїло материнське серце.

Ніч стояла незвично тиха. Електроенергією корабель постачався з бази. Корабельні двигуни відпочивали, ніби набиралися сил. Було чути, як била об пірс хвиля. Комендор не спав, його койка була верхня, і в головах горіла сильна електрична лампа під ковпаком з молочного скла. Укутавшись майже з головою, Нагорний лежав на боці і по кілька разів перечитував листи.