Минуло вже півтора місяця, як він оселився серед папуасів, але тубільці ще й гадки не мають про його зброю. Миклухо-Маклай пише в щоденнику: «… вони не бачили ще в мене ніякої зброї. Вдома вона в мене, звичайно, є, але я, йдучи навіть у ліс, рідко беру з собою револьвер; вирушаючи ж до тубільних селищ, я не беру його ніколи. Ця беззбройність видається тубільцям надзвичайно дивною. Вони вже не раз намагалися дізнатись, чи не маю я в хатині списа, лука або стріл, пропонували мені навіть узяти їх, але я відповів на це сміхом і дуже зневажливим жестом відхилив від себе їхню зброю, показавши, що я не потребую її. Їх було чоловік з двадцять, і всі озброєні. Мій вчинок їх дуже спантеличив; вони подивились на свою зброю, на дім, на мене й довго розмовляли між собою. Хай, поки це можливо, вони нічого не знатимуть про мою зброю».
А тим часом папуаси самі вже не раз погрожували чудернацькій білій людині прийти й забити її, а під час одної з перших прогулянок нашого мандрівника через тубільне селище коло самісінької голови його пролетіли дві на спробу пущені стріли, а трохи згодом один папуас замахнувся на чужинця списом і лише за кілька сантиметрів спинив його перед білим обличчям. Як же реагував на цю видиму небезпеку Миклухо-Маклай? «В цю хвилину я був задоволений, що лишив револьвер удома, не будучи певний, чи так само байдуже поставився б я до другої спроби, якби мій супротивник надумав її повторити», — пише він у щоденнику.
Коли через вісім років після цього Миклухо-Маклай надумав поїхати на острови Меланезії, тубільці яких уже стикалися з білими й навчилися ненавидіти їх за всякі шахрайства, здирства й жорстокість і де через те життя самотнього мандрівника було надто загрожене, він, укладаючи договора на подорож з шкіпером американської шхуни, вставляє такий характерний для його поглядів пункт:
«В разі, якщо містера Маклая заб'ють тубільці одного з островів, капітан Веббер зобов'язується не чинити над ними ніякого насильства під виглядом кари».
Як це все пояснити? Що це? Може, християнсько-фарисейське «всепрощення», яке під покровом хреста все ж націляє на тубільців жерла гармат? А може, це «непротивлення злу», як то вбачав у діяльності нашого мандрівника великий російський письменник Лев Толстой? Адже Толстой писав у листі до Миклухи-Маклая:
«Зворушує і захоплює у Вашій діяльності те, що, оскільки мені відомо, Ви перший безсумнівним досвідом довели, що людина є скрізь людина, тобто добра товариська істота, з якою можна й треба спілкуватися тільки добром та істиною, а не гарматами та горілкою, і Ви довели це подвигами справжньої мужності».
Хоч нашого мандрівника споріднювала з великим письменником-філософом гуманність, та він не був ні толстовцем, ні тим більше якимось релігійним сектантом, що лицемірно відмовляється брати в руки зброю. Ми прочитаємо в щоденнику, що, коли це конче треба було для рятунку інших людей, Миклухо-Маклай не цурався зброї. Але брати зброю, а тим більше — застосовувати її, щоб гарантувати самому собі безпеку, Миклухо-Маклай уникав. На це в нього були свої міркування, які він записав у щоденнику:
«Якась куля, пущена не до речі, може завадити мені досягнути довір'я тубільців, цебто зовсім зруйнувати всі сподіванки на успіх мого заходу. Чим більше я обмірковував своє становище, тим ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в спокої та терпінні. Я лишив револьвер дома, але не забув записної книжки й олівця».
Тільки великий людинолюб, що бачив у тубільцях таких же людей, як він сам, міг написати такі рядки:
«Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої розради. Я був задоволений, що не взяв з собою револьвер».
Замість револьвера й рушниці, Миклухо-Маклай узяв собі на озброєння людяне ставлення до тубільців, і це кінець кінцем дало йому більшу гарантію безпеки, ніж то могла б забезпечити озброєна рушницями варта й гармати фортеці. Він ніколи не вдавався до насильства: коли йому випала якось нагода дістати пійманого тубільцями кускуса, цю цікаву для європейського зоолога тварину, що водилася тільки в Новій Гвінеї, він враз спинився перед непереборною для нього перешкодою: «Мені відповіли, — пише він у щоденнику, — що діти в Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса (м'яса кускуса). Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю».
Він був дуже делікатний в своєму поводженні з тубільцями, він ніколи не нав'язував їм своєї присутності, коли вона була їм небажана; підходячи до селища, він здалека ще дає посвистом знати про себе, щоб тубільці могли завчасу сховати своїх жінок і дітей, як то вони робили попервах.
Він ніколи не казав тубільцям неправди, і вони були переконані, що «слово Маклая одне», він своїм тривалим співжиттям з тубільцями спростував брехні західноєвропейських мандрівників-авантурників про «підступність» та «кровожерливість» тубільців. І цим усім Миклухо-Маклай не тільки убезпечив своє особисте життя серед папуасів, але й прихилив їх до себе, здобув їхню щиру любов. Не можна спокійно читати зворушливі сторінки прощання нашого мандрівника з тубільцями, коли він покидає берег Нової Гвінеї, щоб передати світові свій багатющий науковий матеріал, зібраний у таких незвичайних і небезпечних умовах!..
Хоч передові вчені за кордоном і в Росії належно оцінили той величезний внесок, що дав науці подвиг Миклухи-Маклая, та бюрократично-поліцейська Росія царя Олександра III підозріливо поставилась до тих висновків, які самі напрошувались після прочитання щоденника подвижника-мандрівника. Адже в царській Росії було досить своїх «папуасів», так званих «інородців», яким вона зовсім не збиралася надавати прав рівних, повноцінних народів. Царська Росія воліла й далі лишатися тюрмою народів, і до неї самої можна було б застосовувати слова нашого мандрівника, написані в одному його листі:
«… тим, хто вибачає винищення темних рас, логічно йти далі… і в самій білій расі почати відбирати всіх, хто не підходить до ідеалу «єдиної обраної раси».
Не дивно, що, незважаючи на велике значення, цей щоденник Миклухи-Маклая, цей безпристрасний документ самовідданого служіння науці не було надруковано за його життя. Він був опублікований вперше вже за Радянської влади, через тридцять п'ять років після смерті мандрівника (Миклухо-Маклай помер 2 (14) квітня 1888 р.).
Наостанку читачеві, мабуть, цікаво довідатись про те, що ж діється тепер на тій землі, яку відкрив колись світові наш великий мандрівник?
Ми знаємо, що північно-східну частину Нової Гвінеї, так званий берег Маклая, 1884 року захопила Німеччина, яка втратила його разом з усіма своїми колоніями під час першої світової війни 1914–1918 років, і цю територію окупувала Австралія — домініон Англії. Під час другої світової війни 1939–1945 років частину Нової Гвінеї загарбали японці. Після поразки фашистської Німеччини та Японії північно-східну частину острова було передано під опіку Австралійському Союзові, який, порушуючи статут Організації Об'єднаних Націй, фактично анексував її, приєднавши до своєї колонії в південній частині острова — Папуа. Західна частина Нової Гвінеї — Західний Іріан тільки 1963 року, після довгих переговорів, підкріплених військом молодої індонезійської республіки, була приєднана до Індонезії, а голландським колонізаторам довелося забиратися відтіля геть.
Корінна людність острова, — це папуаси, а на східній береговій смузі — меланезійці. В центральних гірських районах живуть групи низькорослих племен, близькі мовою і культурою до папуасів. Крім того, в Новій Гвінеї живе небагато китайців, яванців, самоанців та фіджійців. Це — законтрактовані сюди робітники й дрібні торгівці. Європейців на два мільйони корінної людності, за даними 1950 року, було тільки тринадцять тисяч чоловік. Це — плантатори, промисловці та службовці колоніального апарату.