У 1967 р. була створена невоєнна регіональна організація - Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), куди ввійшли десять країн цього регіону. Спочатку це були Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни. З 1984 по 1995 р. до них приєдналися Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма (Бірма) та Камбоджа.

Традиційна корейська пагода

Вищим керівним органом АСЕАН вважаються зустрічі глав держав-учасниць і урядів. Керівним органом асоціації є щорічні наради міністрів іноземних справ. А керівництво поточними справами здійснює Постійний комітет під головуванням міністра іноземних справ країни, яка влаштовує в себе чергову нараду міністрів іноземних справ. Існує також постійний секретаріат, який засідає у Джакарті під головуванням Генерального секретаря АСЕАН.

Асоціація сприяє економічному розвитку, соціальному і культурному прогресу країн регіону; зміцненню миру; розширенню активного співробітництва і взаємодопомоги в галузі економіки, культури, науки, техніки і підготовки кадрів; розвитку співробітництва в галузі промисловості і сільського господарства; розширенню торгівлі і підвищенню життєвого рівня громадян країн-учасниць тощо. Крім того, у 2001 р. АСЕАН прийняла Декларацію про спільні дії проти тероризму.

Наймолодшою з міжнародних організацій, що існують в Азії, є Шанхайська організація співробітництва (ШОС). До неї входять шість держав: Казахстан, Китай, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан. Штаб-квартира ШОС знаходиться в Пекіні, а офіційними мовами організації визнані китайська та російська. Організація є досить впливовою, бо сукупна територія держав-учасниць становить 61 % території Євразії, а економічний потенціал її включає найпотужнішу після США економіку Китаю. Міжнародну вагу організації надає також те, що два її члени, Росія та Китай, володіють ядерною зброєю та мають статус постійних членів Ради Безпеки ООН. Це є визначальним для забезпечення системи колективної безпеки у Середній Азії, та в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Час народження організації припав на червень 2001 року. Тоді представники країн-засновників зустрілися у Шанхаї. А порядок роботи був остаточно затверджений на московському саміті 2003 року. Основними керівними органами союзу є Ради глав держав-учасниць, Ради глав урядів, а також Ради міністрів іноземних справ. До того ж, ШОС має Регіональну антитерористичну структуру (РАТС), місцем перебування якої є столиця Республіки Киргизстан Бішкек. У серпні 2003 р. під її проводом пройшли перші антитерористичні навчання збройних сил країн ШОС. Перший етап був здійснений на землях Казахстану, другий - на території Китаю.

Азербайджан - земля вогнів

На теренах Азербайджану сусідять кам’яні багатовікові вежі віком в кілька століть і сучасні будівлі, готелі й караван-сараї, фортеці й нафтові вишки. Ця земля, оспівана поетом Нізамі, освячена вогнепоклонниками (завдяки яким названа «землею вогнів»), омита Каспійським морем і наділена «чорним золотом». Якщо нафта - безсумнівна власність Азербайджану, то численні історичні пам’ятки, що бережуть дух давніх епох, можуть вважатися надбанням усього людства.

Старовинна мечеть

Азербайджан (площа 86 тис. км², населення - 7,5 млн людей) розкинувся в південно-східній частині Закавказзя, на хребтах Великого та Малого Кавказу, між якими пролягла велика низина. Далеко в Каспійське море (найбільше озеро у світі) врізається Апшеронський півострів, де розташоване «місто вітрів» Баку. До цього моря-озера несе свої води найбільша річка країни Кура. Клімат змінюється від вологого субтропічного в низовині до засушливого в горах. Схили деяких гір укриті лісами з різноманітними деревами (дуб, граб, бук, каштан, ясен) і багатою фауною.

Історію Азербайджану може розповісти і природа, і колоритна архітектура. Так, свідком давнього періоду є всесвітньовідома Ахизька печера та її «подруги». В них збереглися сліди прадавніх людей, які жили на цій благодатній землі кілька мільйонів років тому. У кінці VIІІ ст. до н. е. значна частина території Азербайджану входила до могутньої рабовласницької держави Мідії. В цей час тут виникла релігія зороастризм, пов’язана з культом вогню. Храми вогню, залишки яких збереглися до наших днів, були візитною карткою цих земель. Неподалік від Баку на місці давнього святилища зведено храм вогнепоклонників «Атешгях», що повністю відтворює давній прототип.

При правителі Атропаті Мідію часто називали на його честь Атропатеною. Поступово назва трансформувалася в Атропакан, араби говорили на свій лад - Адербеган, Азербайган. За іншою версією, сучасне ім’я країні дали через релігійні уподобання давніх мешканців і перекладається воно як «земля вогнів» або «вогнепоклонників» (від персидського слова «азер» - «вогонь»).

Після ослаблення Мідії та проникнення туди персів культурний центр давнього Азербайджану перемістився на північ, до Кавказької Албанії. Вона виникла у IV ст. до н. е., а розквіт її припадає на V-VIІ ст. н. е. Тут поширилося християнство. Пам’ятками зодчества Кавказької Албанії є храмові комплекси в селищах Лекіт, Киш та Орта. До кінця VIІ ст. територія Азербайджану майже повністю була завойована арабами, які вогнем і мечем насаджували іслам, і ввійшла до Арабського халіфату. В ХІ ст. посилився вплив кочових тюркських племен, персидська мова невдовзі була переможена тюркським діалектом, на грунті якого згодом сформувалася самостійна азербайджанська мова (яка нині є державною). На ХІІ ст. припадає культурний розквіт Азербайджану, який тоді тільки номінально залежав від арабів - в цей час творив поет Нізамі, натхненно працювали архітектори. Пам’ять про ті роки бережуть мавзолей Юсуфа (в Нахічевані), а також символ Баку - Дівоча Вежа. У середні віки на цих землях виникло кілька невеличких держав (Ширван, Кара-Коюнлі, Ак-Коюнлі). Палац Ширваншахів (НУ ст.), мавзолей сім’ї ширваншахів мовчазно, але переконливо розповідають про тогочасну культуру.

Баку. Площа Дж. Джабарли

Серед архітектурних пам’яток Азербайджану особливе місце належить мостам. Деякі з них були споруджені в XII - XIII ст. Це свідчить про майстерність тогочасних архітекторів і будівельників - мости красиві й надійні. Вони наче з’єднують століття і, можливо, є мостами у вічність.

Протягом усього XVIII ст. за азербайджанські землі змагалися Персія, Росія й Туреччина. Остаточно долю цих земель вирішив 1828 рік, коли Азербайджан було поділено між Росією та Персією (Іраном). Згодом північна частина, що відійшла до Росії, стала Азербайджанською Радянською Соціалістичною Республікою, у 1922 р. ввійшла до СРСР у складі Закавказької Радянської Федеративної Республіки, а в 1936 р. - як окрема республіка. Під час російського правління стрімко розвивався, розширювався Баку (1,8 млн мешканців). Був побудований нафтоперегінний завод, було відкрито багато загальноосвітніх шкіл робітничої і селянської молоді. Численні будівлі в дусі соцреалізму з національними елементами - це вже надбання радянського періоду.

У 1991 р. Азербайджан став незалежною державою. Незабаром він увійшов до Співдружності незалежних держав (СНД), потім до ООН та інших міжнародних організацій. Як гриби після дощу, в містах з’являлися символи нового часу - сучасні будівлі офісів та магазинів, що зовсім не конфліктують зі старими мечетями й фортецями.

Країна ніяк не може владнати конфлікт з Вірменією навколо Нагірного Карабаху. Через цю азербайджанську область, населену етнічними вірменами, вже давно йде неоголошена війна, і жодна сторона не хоче поступатися іншій. Ситуація і досі не врегульована, незважаючи на договір про припинення воєнних дій, підписаний 1994 року. В результаті цього конфлікту Азербайджан фактично втратив п’яту частину території й має вирішувати проблему біженців. Все це гальмує розвиток економіки, хоча Азербайджан і лідирує серед країн СНД за темпами зростання іноземних інвестицій. Це й не дивно: всіма партнерами він сприймається як значне джерело нафти й газу. Ще мандрівник епохи Відродження Марко Поло згадував азербайджанські нафтові вежі. На початку НН ст. в Баку видобувалася половина світового видобутку нафти. І нині «чорне золото» - головний аргумент на економічній арені, від якого залежить добробут країни.