Слово «мир» — як вітряк, що його

Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,

зате до останку щиро: так уперше кохають,

так матір ховають уперше, так тіням

відрубують руки, коли помічають,

що тіні ті схильні до зла;

та ось зло закінчується, майорять прапори

над хатиною кожною, над буком і пальмою,

Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,

хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,

коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.

«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —

питає святково прибраний маклер,

бо маклери не зникають разом із злом,

бо не зло породження маклерів;

отож: чи достатньо?

Ваш спис мозолями вкритий,

ваш кінь — з копитами збитими,

слуга ваш схуд, беріть, доки дають.

«Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна,

посадженого на обрії мертвими обрами.

Ми не обираємо вітряків, ми обираємо

коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде

не закінчується, тому треба його боронити

до останку, а тридцять срібних

завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот.

Словом «мир» не користуються,

його або мають, або ні в серці, в умі,

як нового коня, як лавровий листок,

як лист від матері з того світу:

«доброго дня синку мій кіхоте

турбуюся твоїм здоров’ям

будь чемний бережи себе і росінанта

ми дуже скучаємо за тобою

і все чекаємо що ти нарешті повернешся

коло нас усе добре

не цілуємо бо ми мертві».

Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,

барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,

мов безстрашні метелики,

примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце».

А більше нічого не виросло, так уже повелося,

що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,

лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,

палаци солоні, лахміття.

Майорить миготливе лахміття на жестах,

які до палацу летять, обкручуються круг колон, —

і ось уже ввесь палац у лахмітті,

і ось уже зaмок увесь у дранті,

бо немає для руб’я гарніших лакомин,

аніж світла споруда полум’я

з духмяною акацією на вежі,

з курантами кольору сльози, бо час —

то не більше, ніж плач, схлип у темряві,

де ніколи не було жестів.

Ось ти і виріс, палаце,

ось ти вже і в лахміття убрався,

і східці вже маєш, як кожен путящий палац,

і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,

довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,

бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,

бо тут лякаються диких голубів, — удавано, —

бо тут на обдертих, палаючих стінах

написи тих, що бували раніше,

і на кожному кроці їхні сліди, —

тому тут так незатишно і нестрашно,

хоча внизу сади і дим —

це ми торішнє листя палимо,

тому що на терасі під ногами бите скло

і бита цегла, битий плющ

і вдрузки потрощені крики

усіх палацових птахів.

Ти перечитуєш, цвіте акація,

киваєш головою, сльоза біжить, —

прикладаєш її, як печать,

до поштової скриньки плентаєшся.

Не від люті спалахують очі

стогами жахкими, пахучими;

не від квітів, що чепурно всілись

на шибці січневій, —

просто брилу гекзаметра власного,

веленічнoго,

вкотре взято на струджені плечі кирилиці.

Календарику, впертий Каленику хати,

поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз

у пошуках свят для немудрого цього століття,

для нас невисоких. Хай тобі в нагороду

стане пил на порожніх стрімких мисниках,

що знедавна — непотріб

у народу сізіфів.

Ще цигарку вмолю,

щоб димом огріла легені сконтужені;

новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями;

останніми днями ношу скромно похилену голову,

ніби й справді ті квіти на вікнах

я малював ізнічев'я; а тим часом

на колючому дроті собака-неправда тріпоче,

струнний дим із благенької «Прими»

легенькою римою

точить руно,

косинцями снігів хтось вимірює золотополе,

із синцями гріхів блудний син повертається верхи

на перекотиполі.

І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,

босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,

і танцюється звірові вірному, вільному, голому

в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.

Майорu на колючому дроті, собако-неправдо,

цілуй протигазові хоботи січня,

розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;

у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка,

ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них,

бо тебе подолав.

В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,

калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;

кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,

сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні

хвилі дощу над містечком, калюжі в одно

зливаються, серця в одно,

висока дівчина молиться і замовкає гнівно,

коли вірган.

Жебрак до собору заходить, пес-приблуда

за ним заповзає, з хворими очима пес,

без серця — воно там, у калюжі, в одно

з жебраковим, і мокрі сліди.

Що ж тоді робить Бог?

Він жебраку і собаці молоко наливає,

він високу дівчину за хлібом посилає

і ні про що не питає, на те він і Бог

для обох.

Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,

висока дівчина минає перший склеп,

і другий минає, і не збирається

повертати в собор, де на неї все ще чекають,

хоча хліба не треба вже, хліба не треба:

вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,

і віддав.

Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,

п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають

на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,

дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче

бути самотньою, вона буде.

Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,

порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.

Вода до собору затікає, вода вірган заливає,

кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.

Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,

у Бога собака в руках; калюжі, серця

підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійно

жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,

Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.