Руданський С. В.

СПІВИ

ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

I
Не у гості, а на кості
Ходили ко­за­ри.
Та не пи­во ж і їм бу­де,
А кров та по­жа­ри!
Вже зібрав­ся Олег віщий
На вра­жу не­до­лю,
Їде ко­нем білог­ри­вим
По чис­то­му по­лю.
Блищить бро­ня ца­рег­радська,
Шелом аж па­лає,
І кінь йо­го білог­ри­вий
Соколом сту­пає.
Олег їде чис­том по­лем,
Грає білог­ри­вий, -
Але хто ж то ко­ло гаю,
Як мо­ло­ко, си­вий?
Лиш па­ли­ця ко­ло нього
Та гуслі без струнів…
То ве­ли­кий ста­рець бо­жий,
То віщун Пе­рунів.
І Олег до то­го стар­ця
Коня по­вер­тає,
Через сідло пок­ло­нив­ся,
Віщуна пи­тає:
"Скажи мені, стар­че бо­жий,
пе­рунів про­ро­че,
чи жи­во я, чи не жи­во
сплю­щу свої очі?
І не бійся і не тай­ся,
Я дар­мо не схо­чу,
Я за сло­во прав­ди­веє
Тебе озо­ло­чу…"
"Та мені-то, - віщун ка­же, -
Нічого бо­ятись,
А зо­ло­том твоїм, кня­же,
Не озо­ло­ча­тись.
Не но­шу я срібла-зло­та,
Князів не бо­юся,
А що бу­де із то­бою,
Я не по­та­юся.
Щасливий ти, па­не кня­же!
Недолі не знаєш,
Та, як бу­деш уми­ра­ти,
Мене спо­га­даєш.
Слава твоя, кня­же, хо­дить
Помежи зем­ля­ми,
В Ца­рег­раді при­би­ваєш
Ти щи­ти на брамі.
Тебе, кня­же, не спи­ня­ють
Ні яри, ні го­ри,
Під то­бою за­ти­хає
І синєє мо­ре.
Твої броні зо­ло­тої
Мечі не ру­ба­ють,
І острії вражі стріли
Помимо літа­ють.
Під то­бою й білог­ри­вий
Чинить твою во­лю:
То літає, як ша­ле­ний,
По вра­жо­му по­лю,
То спи­ниться, як камінний,
Як ву­ди­ла здви­неш, -
А все-та­ки ти од нього,
Ти од ко­ня зги­неш!"
І по­ду­мав Олег віщий
Та й не довіряє,
Через гри­ву по­хи­лив­ся,
Із ко­ня злізає,
І кру­тую шию гла­дить,
І став про­мов­ля­ти:
"Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню,
Тебе по­ки­да­ти!..
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,
Вийшли з Нов­го­ро­ду.
Разом пи­ли і му­ти­ли
Дніпровськую во­ду.
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,
Пролітали го­ри
І хо­ди­ли за сла­вою
Аж за синє мо­ре.
І, як щи­та в Ца­рег­раді
Прибивав до бра­ми,
На твоїх стре­ме­нах зло­тих
Я сто­яв но­га­ми.
Тепер годі, вірний ко­ню,
Йди собі гу­ля­ти,
А мені в твої стре­ме­на
Більше не сту­па­ти!..
У стре­ме­на не сту­па­ти,
В сідлі не сидіти
І з то­бою в чистім полі
Вітром не летіти…
Гуляй собі, вірний ко­ню!
А ви, мої діти,
У зе­ле­ну па­по­ло­му
Коня одягніте,
І да­вай­те йо­му пи­ти
Із мої кри­ниці,
І да­вай­те йо­му їсти
Ярої пше­ниці!.."
І вірнії йо­го слу­ги
Білогрива взя­ли,
А дру­го­го - во­ро­но­го
Князеві по­да­ли.
II
Ба, над­хо­дить і про­хо­дить
Не час, не го­ди­на,
Аж гу­ляє Олег віщий,
Гуляє дру­жи­на;
І срібнії й зо­лотії
Чари ви­хи­ляє
І давнії і новії
Бійки спо­ми­нає…
"А що ж кінь мій білог­ри­вий?"
Олег за­пи­тав­ся.
"Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! -
Слуга обізвав­ся. -
Давно уже білог­ри­вий
Гуляє на волі
Коло Дніпра ши­ро­ко­го
На чис­то­му полі;
Там вов­ки йо­го го­ду­ють,
Птахи дог­ля­да­ють,
Буйні вітри йо­го че­шуть,
Дощі ви­ми­ва­ють.
І на ньому уже, кня­же,
Зіллям зе­ле­ниться
Не зе­ле­на па­по­ло­ма -
Зелена тра­ви­ця".
І три­має Олег ча­ру
Та й не ви­пи­ває,
Похилився го­ло­вою
Та й собі га­дає:
"Не че­кав же мої смерті,
Згинув білог­ри­вий,
А де ж сло­ва твої віщі,
Віщуне ти си­вий?"
І поїхав Олег віщий,
Поїхали гості.
Коло Дніпра на бе­резі
Оглядають кості.
Там дощі їх роз­ми­ва­ють,
Порох за­си­пає,
І над ни­ми буй­ний вітер
Траву хи­ли­тає…
І олег на білий че­реп
Наступив но­гою
І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню,
В мирі та спо­кою!
Та не жа­луй на Оле­га,
Що він те­бе ки­нув,
Що без нього ти без сла­ви
Серед по­ля зги­нув…
Не на ме­не, ко­ню, жа­луй,
Не на па­на сво­го,
На віщу­на, ко­ню, жа­луй,
Віщуна ста­ро­го!.."
Але зна­ти, па­не-бра­те,
Того не бу­ва­ло,
Щоби сло­во віщу­но­ве
Дармо про­па­да­ло.
І ще кості білог­ри­ва
Вода не об­ми­ла,
Як га­дю­ка у че­репі
Гніздо собі зви­ла.
І тілько йно Олег віщий
Череп нас­ту­пає,
А га­дю­ка у че­репі
Вже піну пус­кає.
Олег че­реп нас­ту­пає
З віщу­на сміється,
А га­дю­ка у че­репі
Вже пінить і в'ється…
Олег мо­ву по­чи­нає…
Скочив, як на му­ках:
Йому в но­гу зас­мок­та­лась
Чорная га­дю­ка.
І про­мо­вив Олег віщий:
"Твоя прав­да, си­вий!
Згубив ме­не мій кінь вірний,
Мій кінь білог­ри­вий!"