Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами
І синами сонця правди.
Автограф послання разом із початком поеми був переданий Шафарикові.
У створеній в той же період поемі «Сліпий» на тлі історичних подій — боротьба з турецькими загарбниками, руйнування Катериною II Запорозької Січі, закріпачення селян — розв,язується проблема людських, родинних взаємин. Після заслання написано нову редакцію цього твору під назвою «Невольник» (1858).
Складна проблематика містерії «Великий льох» (1845). Саме визначення жанру в даному разі — річ умовна. З релігійними драмами часів середньовіччя поема має дуже мало спільного. Визначаючи жанр твору як містерію, поет підкреслював цим драматичний характер подій. У творі виявлено протест проти ліквідації царатом української державності, національного й соціального гноблення українського народу. Подекуди в поемі виявились суб’єктивні оцінки (наприклад, діяльності Петра І), але викликані вони були глибокими соціальними причинами — зненавистю до царату. Марно буржуазні націоналісти чіпляються за містерію — в образі української «ворони», нічим не кращої від російської і польської, Шевченко затаврував ідейних предків сучасних підпомагачів імперіалістів.
У поемі «Наймичка» Шевченко повернувся до теми «Катерини» і «Слепой»— долі покритки, створивши драматичний образ жінки, яка, підкинувши заможним людям свою дитину і найнявшись до них у наймички, змушена все життя приховувати від сина своє материнство. Французький критик Еміль Дюран майже сто років тому назвав поему «геніальним надбанням вселюдської культури».
Обстоюючи життєві права українського народу, в ліричному роз-думі-медитації «Кавказ» (1845) поет піднісся до викриття антинародної національно-колоніальної політики царату, став на захист усіх поневолених народів Російської імперії. Тут, як і в поемі «Сон», викривальна, в’їдлива сатира на самодержавство поєднується з гнівним пафосом і теплим ліричним співчуттям до гноблених народів. «Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани потомків»1,— цілком справедливо зазначає Олесь Гончар.
Текст «Кавказу» поширювався у списках. Яскраві рядки, в яких розкривалась спільність долі всіх пригноблених народів,—
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Борітеся — поборете!..—
стали крилатими словами, політичними гаслами. А коли ще нагадати заклики до єднання слов’янських народів у поемах «Гайдамаки» та «Єретик», стане ясною роль Шевченка у збратанні трудящих усіх націй.
Поет розумів антагоністичність соціальних взаємин усередині української нації і в творі «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» закликав українських кріпосників схаменутися, розгортав картини народної революції:
Розкуються незабаром Заковані люде...
Поезія Шевченка цього часу — 1843—1847 років — суб’єктивна в найкращому розумінні цього слова. Всі думки й почуття поета пройшли крізь його полум’яне серце, щиру душу. Разом із тим поезія ця в найширшому розумінні об’єктивна, бо вона відтворювала реальну дійсність, відбивала інтереси широких народних мас трудящих. Зразком такого органічного поєднання може бути «Заповіт» (назву цю ліричному творові дав народ). У ньому Шевченко висловив свої заповітні мрії, які сприймалися народом як гімн трудящих.
Величезна сила впливу поезії Шевченка на маси пояснюється не лише її високою, революційно-демократичною ідейністю, патріотизмом, громадянським пафосом, гуманізмом, але й геніальною художньою формою. У діалектичній єдності форми й змісту провідна роль завжди належить змістові, але в мистецтві роль художньої форми, підпорядкованої змістові, дуже велика. Самі революційні ідеї Шевченка не мали б такого величезного впливу на маси, коли б вони не були втілені у довершену форму. Художня форма його творів сприймається читачем і слухачем як щось належне, без чого самий зміст поезії був би неможливий. Колись Іван Франко, сам визначний поет-новатор, одну із своїх статей, побудованих переважно на матеріалі «Кобзаря», назвав —«Із секретів поетичної творчості». Спробу Франка продовжують радянські шевченкознавці. Але ще й тепер ми не можемо сказати, що вже розкрито всі «секрети» художньої форми Шевченка.
У 1843 —1847 роках у порівнянні з ранньою творчістю передусім збагачується жанрова розмаїтість поезії Шевченка: віршована «комедія», містерія, послання («Гоголю», «І мертвим, і живим...») медитативна лірика («Розрита могила», «Чигрине, Чигрине...», «Кавказ»), псалми, соціальна балада («Лілея», «Русалка») та ін. Значно збільшується питома вага сатиричного елемента, причому нерідко в одному творі сатира поєднується з теплим, ніжно ліричним елементом. Якщо в ранній поезії виклад урівноважений, спокійний, то тепер дуже часто відчувається пристрасний пафос, інвектива.
П’єса Івана Кочерги про Шевченка має назву «Пророк». Справді, в поезії Шевченка є щось спільне з творами біблійних пророків у силі емоційного запалу, нестримного гніву. І поруч із цим — най-ніжніші порухи людської душі, задушевна інтонація. Все це дає один поетичний сплав, який зветься — поезія Шевченка!
Не можна не згадати у зв’язку з цим слів Олеся Гончара про «Кавказ»: «З першого рядка вражає сувора енергія вірша, образна згущеність: «За горами гори...» Епічна розлогість зачину плавно й природно переходить у високу патетику уславлення Прометея, потім, ніби загледівши ворога, поетове слово враз перейде на інший гон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказмів: «До нас в науку!»... Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкульного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викликає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачимо тут»1.
До цього можна додати: так, це Шевченків реалізм, що є основою українського реалізму, в якому загальні принципи критичного реалізму поєднуються з елементами романтики, схвильованості, народнопоетичної мови, звичайної розмовної лексики, але піднесеної до найбільших висот поетичного звучання.
По цьому шляху спрямовував Шевченко всю українську літературу. У передмові до не здійсненого у 1847 р. видання «Кобзаря» він розглядав її на широкому тлі розвитку слов’янських літератур. Ставши досвідченим поетом, очоливши весь літературний і суспільний рух, Шевченко мав повне право й дещо критично глянути на своїх попередників та сучасників (І. Котляревського, П. Гулака-Артемовсько-го, Г. Квітку-Основ’яненка). Він поставив надзвичайно високі вимоги перед письменниками, обстоюючи, власне, ідею появи письменника нового типу — цілком і повністю відданого народові. «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте і труд ваш буде трудом чесним».
На той час Шевченко був уже не тільки геніальним поетом, але й мислителем, революційним демократом. Його ідеї палко сприймав трудовий народ, передова інтелігенція, особливо студентська молодь. Саме тоді, узимку 1845—1846 років, у Києві було засновано Кири-ло-Мефодіївське братство — таємну політичну організацію, до якої входили молоді учені, літератори, студенти. Десь навесні 1846 р. до братства вступив і Шевченко. Його поезії, поширювані у списках, мали значний вплив на багатьох членів братства. Не без впливу, а можливо, й за участю Шевченка, написані програмові документи ки* риломефодіївців: «Книги битія українського народу», «Статут» тощо. Поетові імпонували деякі провідні програмові положення братства: ліквідація кріпацтва і станової нерівності, рівноправність націй, скасування царату й об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. Разом із тим Шевченко не поділяв ліберальних ілюзій М. Костомарова і П. Куліша, ніби широких програмових настанов можна досягти мирним, реформістським шляхом.
Одержавши донос одного студента, царські посіпаки заарештували основну частину членів братства, зокрема 5 (17) квітня 1847 р й Шевченка.