— Бачите… Навколо нас створюється історія, пане Станіславе. Вельможне панство здіймає лицарську зброю, щоб здійснити подвиги, щоб навіки занести свої імена в її золоті скрижалі. Такі славні воїни, як ви, пан Замойський, десятки інших не менш достойних синів Речі Посполитої… Всі віддають свої сили, молодість і лицарський досвід на олтар служіння вітчизні. Вони достойні того, аби їх імена і діяння були донесені до потомків. Адже це прекрасно, чи не так? Тому я, ваш щирий слуга, мав сміливість взяти на себе роль менестреля, який збереже силою пера відбитки слави і звитяги. Але для цього, люб'язний пане Станіславе, замало лише сухої мови імен, чисел і дат. Я повинен відчути, що рухало вами і рештою лицарів, примушувало класти життя на чашу терезів у кривавих битвах при Чорному Камені і Солониці. Я хотів би знати чим керувалися і ті, хто протистояв вам, терпів голод і муки, приймав смерть навіть… Донер ветер, навіть заради можливості здобути фураж для коней! Тоді моя праця виглядатиме більш живо, буде сповнена відчуттям часу і характерами людей.
Жолкєвський відкинувся на обшиту блакитним оксамитом стінку карети.
«Пихатий індик» — подумав він, розглядаючи Гейденштейна. — «Справжній пихатий індик, який уявив себе Геродотом і Корнелієм Тацитом разом узятими. Але, власне, чому б не уявити себе Цицероном? Принаймні, є можливість відволікти свою увагу від залитих дощем краєвидів».
— Ви запитуєте чи бунт подавлено, пане Райнольде, — почав Жолкєвський тоном ментора. — На мою думку цього не відбулося.
— Але ж…
— Так, так, ваша милість, я не помилився. Він навіть не придушений. Ми лише, якщо бути відвертим, отримали тимчасовий перепочинок.
Гейденштейн улесливо посміхнувся.
— Пан Станіслав надто скромний, як і личить справжньому лицарю. Він не бажає випинати власних заслуг перед короною, справедливо вважаючи, що вони промовляють самі за себе. Так, я розумію. Але будьте певні, ваш покірний слуга буде першим, хто надасть вашим заслугам гідної шани. Чітке керівництво регіментами війська, блискавичні маневри, переправи, марші. Ви цілком і повністю оволоділи ініціативою на всій площі театру бойових дій. А ця дотепна шпигунська гра! Чого варта одна лише комбінація з уявною переправою через Дніпро? Адже козаки дійсно повірили, що ми йдемо на Переяслав з ціллю зненацька захопити їхні сім'ї і майно. Втративши всього кілька возів, кілька човнів… Геніально!
— Двадцять чотири вози і десять човнів, якщо бути точним, — відповів Жолкєвський. Крім того, ця, як ви зволили висловитись, комбінація коштувала мені двох товаришів гусарської хоругви, яких було відряджено до Наливайка в якості перебіжчиків.
— О, Беллона[4] потребує кривавих жертв за свою прихильність!
— Без сумніву.
— Крім того у вашому обозі, — продовжив Гейденштейн, — стриножений Наливайко. Двадцять чотири гармати, знамена імператора Рудольфа, ерцгерцога Максиміліана захоплені у козаків. На мій погляд це перемога, ваша ясновельможність, і перемога остаточна!
— Ви бачите лише те, що лежить у вас під носом, мій друже, — поблажливо мовив Жолкєвський. — Так, ми побили багатьох… Багатьох надовго відучили від поганої звички вимагати стації[5] з маєтків шляхти. Але скажіть мені, чи багато часу пройшло від вбивства Косинського?
Гейденштейн на хвилину замислився.
— Три роки, пане Станіславе. Якщо мене не зраджує пам'ять, Косинського було вбито під час п'яної бійки в одному з шинків у Черкасах. Його зарубав хтось з пахолків Олександра Вишневецького.
— Лише три роки, пане Рейнольде! Це дуже сумно, запевняю вас. Того реблізанта від нинішнього, який рипить зубами десь позаду нас, відрізняла невизначеність. Він ще чітко не знав чого хоче. Все просто, скажете ви: гроші і влада. Але справжній бунтівник крім них має ще ідею, якою може згуртувати навколо себе незадоволених… І от, лише через три роки після того як його вбито… До речі, ви чули які нісенітниці складено про смерть Косинського в Україні?
— Лише те, що я вам сказав.
— Є ще одна цікава версія. Начебто Сейм і я особисто, хитрістю заманили його на церковний собор у Брест, де заарештували і, присудом трибуналу, замурували у підземеллі одного з кляшторів. Як вам подобається?
— Банальні чутки.
— Так, чутки. І чутки вельми небезпечні, тому що надають покійному козацькому ватажкові романтичний ореол, такий собі образ мученика… Але я відступив від теми нашої розмови. Отже минуло лише три роки і ми маємо Наливайка. Козацтво це тисячоголова гідра, пане Гейденштейн!
— З якою ви, ваша ясновельможність, цілком успішно ведете боротьбу.
— Так, успішно, хоча і ad infinitum[6]. Але навіть не це мене турбує. Мене турбують причини за яких ця гідра з'явилася на теренах Речі Посполитої.
— Ви хочете сказати, що таких причин декілька?
— Десятки! — вигукнув Жолкєвський. — Але основних три. І вони цілком пояснюють чому ми повинні переносити свою увагу з вирішення зовнішніх питань, на те, щоб владнати негаразди всередині королівства. Досить важлива проблема, але особисто я не маю уявлення як з нею покінчити, не втративши позицій.
Гейденштейн витягнув з кишені невеличкого блокнота і взяв до рук олівець.
— Якщо вас не обтяжить, я хотів би почути перелік таких причин, — офіційно заявив він.
— Не обтяжить, пане Райнольде, — іронічно посміхнувся Жолкєвський. Він зручніше вмостився на своєму дивані й почав загинати пальці. — Перша з причин, як це не банально, закони нашої держави, головним чином Люблінська унія 1569 року. В Україні внаслідок неї ми отримали тисячі й тисячі людей, існування котрих закон взагалі не передбачає. Вони не є шляхтою, вони не міщани, але вони не бажають бути панськими хлопами.
— Ви маєте на увазі козаків?
— Саме їх. Адже ні для кого не таємниця. що козаки здавна володіли цими землями. Вони озброєні, дикі, як степовий вітер і мають власне уявлення про гонор. Але тепер вони не вписуються в наш світ, тож мають зникнути. Або через надбання шляхетних привілеїв, до чого я особисто маю вкрай негативне ставлення, або, і це мені подобається більше, методом переселення на панські ґрунти, під владу староств і повітів. Особисто я упевнений, що так повинно бути, але для них мова йде про власне виживання, тож вони мають протидіяти, чим і успішно займаються. Крім того, вони завжди знаходять підтримку в хлопства, адже до Люблінської унії agrikolaе[7] жили за Литовським статутом і були вільними у відносинах зі своїми панами. Тепер ми їм цього не дозволяємо і вони є нашою власністю. Тож цілком природно, що це їм не подобається.
Другою причиною, на мій погляд, є релігія. Не можна забувати, що козаки нерозривно пов'язані з грецьким обрядом вже шість сотень літ і вважають свою віру несправедливо приниженою. Ви помітили, як Наливайко пристрасно руйнував костьоли і уніатські церкви? Так, так, ідея підпорядкування православних патріархатів святійшому папежу для них все одно що червона ганчірка для тура. Я помічав такі тенденції і у Косинського, але Наливайком вони висловлені яскраво, як ніколи раніше. Згадайте, як вони шаленіли в маєтках уніатського епіскопа Терлецького! Каменя на камені… і, до речі, не тільки в Терлецького! Зараз я вже не маю впевненості у своєчасності підписаної минулого року в Бресті унії католицької та православної церков. Що до останньої, третьої причини, яка може бути і найпершою, це не що інше як земля. Ви здивовані, пане Райнольде? — звів брови гетьман, помітивши заперечливий жест німця.
— Я лише хотів сказати, що землі в Україні значно більше ніж рук, здатних її обробляти, — розвів руками Гейденштейн.
— Розумію вас, — змахнув головою Жолкєвський. — Ми бачимо навколо себе тисячі десятин пустки, голого степу. Але це лише перше враження. Ноrа ruit, tempora mutantes[8]. Ще століття тому Польща могла забезпечити нас усім, у чому ми мали необхідність. Та кількість населення невпинно зростає, а наші землі не безкінечні. Вони не можуть створити новому нобілітету того, що йому повинно належати за статусом, який йому надав сам Бог. Наслідки не примушують на себе довго очікувати, тож для нашого часу стало звичним явищем існування людей, які поєднують шляхетне походження і злидні, в яких проживають. Для них Україна є чимось на зразок такого собі Ельдорадо. Отже, всі ці тисячі голодранців з околичної шляхти різними правдами і неправдами добувають для себе привілеї на українські землі, які відійшли короні внаслідок тієї ж Люблінської унії. Доброго чорнозему, прошу помітити! Тож в Україні протягом останніх двох десятиліть з’явилася велика кількість шляхтичів, які поділили її землі, слідом за чим почали шукати робочі руки для її обробки і захисту від кочовиків. Зайве казати, що ці руки мають належати своїм панам так, як вони належать в Польщі, тобто в цілковитій власності. Такі руки були в людей, які здавна жили в Україні. Маємо поневолення не лише поспільства, а й козаків. А такі дії викликають бунти. Все надзвичайно просто. Тому я не потребую співу дифірамб з приводу зрубання голови чудовиська, на місці якої ось–ось виросте десяток нових.