Отож, літературна творчість Панаса Мирного розпочиналася з поезії. Саме в ній знайшла своє втілення юнацька жага збагнути сенс життя, пізнати самого себе, позбутися відчуття екзистенційної порожнечі – весь той комплекс думок і почуттів, про які Мирний писав у своєму щоденнику. Він починає вести його 25 квітня 1865 р. – спершу по-російському, а вже невдовзі (29 квітня) – чистою українською мовою. Уже сама ця зміна мови щоденника свідчить про ті складні пертурбації, які відбувалися в душі юнака, про те, що Сковорода називав «народженням внутрішньої людини»: чиновник Панас Рудченко, який у канцеляріях до кінця життя «балакав завжди мішаною мовою», стає українським письменником Панасом Мирним. Профанний та сакральний світи починають значною мірою структуруватися різними мовами, а саме життя юнака досить виразно роздвоюється. З бігом часу це роздвоєння ставатиме все більшим і більшим. Перегодом деякі коментатори, зокрема, Григорій Коваленко, Сергій Єфремов, Борис Якубський, Юрій Лавриненко та інші, енергійно підкреслюватимуть цю обставину, наголошуючи на радикальній розбіжності життя і творчості письменника, на ледь не самостійному існуванні двох індивідуальностей: Панаса Рудченка й Панаса Мирного. Інші, як, наприклад, Євген Кирилюк чи Борис Антоненко-Давидович, будуть заперечувати дихотомію «внутрішньої» та «зовнішньої» людини в особистості письменника, підкреслюючи цілісність його натури. Та в усякому разі, роздвоєння існувало. Воно знайшло свій вияв і на сторінках щоденника. Досить пригадати хоч би пройняту шевченківським богоборством тираду: «А ти, Бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другого!!!» – таку далеку від патріархальної моралі з її засадою: «Початок премудрості – страх перед Господом…» Уже значно пізніше, згадуючи про те, що саме спонукало його до літературної праці, Мирний напише: «Ні, не слава… поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилетіли вони з моєї голови і щебетали мені голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю. Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким прислужитися тобі, мій рідний краю!» Не менш важливою спонукою було також прагнення стати в обороні «струджених та обтяжених», зокрема безталанних жінок. З одного боку, це можна розглядати як данину українській літературній традиції, в якій сюжет про скривджену долею та людьми дівчину належав до розряду сталих виражальних засобів («Сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка, «Катерина», «Наймичка», «Лілея», «Відьма», «Варнак» Шевченка, «Одарка» Марка Вовчка), з другого – як віддзеркалення характерної для 1860-х pp. проблеми жіночої емансипації. Так чи інакше, героїнею першої поеми Панаса Мирного «Безталанна» стає повія. Поема «Безталанна» не збереглася. Зате збереглася датована 1865 р. чернетка «повістини у віршах» під назвою «Продана», в основу якої покладена розповідь повії на ім'я Христина про своє життя, а власне про те, як вона «почала торгувати тілом і душею» (схожу історію чотирнадцятирічний письменник занотував і в своєму щоденнику 6 травня 1865 p.). Ці ранні поеми Мирного можна розглядати як «прообрази» роману «Повія» (недаром навіть ім'я героїні поеми «Продана» таке саме, як і ім'я протагоністки роману). У січні 1866 р. Панас Рудченко у зв'язку з проведенням фінансової реформи змушений був покинути рідний Миргород і переїхати до Прилук, куди його призначили на посаду письмоводителя місцевого скарбництва. Розпочинається прилуцький період життя письменника. Мирний продовжує писати поезії, збирати народні пісні та казки, пробує сили в драматургії – про це свідчить уривок з п'єси про Василя й Марусю, появу якого можна віднести до 1866—1867 рр. Змальований тут образ сироти Василя буде розвинутий пізніше в драмах «Лимерівна» та «У черницях». Служба в Прилуках – час майже повної самотності Мирного. «…Не життя мені в Прилуці, – писав він Біликові в серпні 1867 p., – хочеться вирватись і покинути скверний город з його поганим людом, з його гидким чиновничеством». Цей намір завдяки клопотам батька невдовзі вдалося втілити в життя: у вересні 1867 р. письменник знов опиняється в Миргороді на посаді помічника бухгалтера повітового скарбництва. На цей раз він буде мешкати в рідному місті аж до 1871 р. Жити й працювати тут було значно комфортніше, хоч загалом атмосфера в Миргороді навряд чи відрізнялася від атмосфери Прилук. Її чудово передає початок одного з ранніх незавершених оповідань Мирного під назвою «На охоті»: «Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші повітові міста. Життя не то що громадського, але й трохи похожего на людське, нема. Все те дальше своєї хати, далі свого городу, далі свого поля не баче, не знає і знати не хоче; чутно одні господарські та хатні турботи та клопоти і другого питання не чутно. Все, що виходе з цього життям обведеного кола, не має тута ніякої ваги, лічиться за не знать що, за те, що тут кажуть, ум за розум заходе… Нудно живеться!» Це – варіація на гоголівську тему «нудьги-скуки», яка знайшла свій класичний вираз у завершальній фразі «Повести о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»: «Скучно на этом свете, господа!» І в Гоголя, і в Мирного картина миргородського життя виростає до символу екзистенційної нудьги. На противагу такому життю Мирний пробує створити свій власний паралельний світ. До цього «зробленого раю» входила, зокрема, участь в етнографічній роботі брата Івана, на чиє прохання він збирав казки, включені Біликом до «Народных южнорусских сказок», чумацькі пісні, які ввійдуть до книги «Чумацкие народные песни», а також колядки, щедрівки, петрівки тощо. Крім того, Мирний продовжує писати поезії. Може, найбільшою удачею в цій ділянці були сімнадцять поезій у прозі, які ввійшли до циклу «Думки». Вони привертають увагу і образом Галоньки-України, і епізодичним образом романтичного розбійника – свого роду «префігурацією» Чіпки з роману «Хіба ревуть воли…», і якоюсь особливою екзальтованістю, і смутком, що раз по раз перебігає у справжній Weltschmerz [5]. Цікавим є й сам ужитий тут прийом візи, що його перегодом Мирний зробить основою композиції повісті «Лихі люди». Письменник пробує самотужки вчити французьку мову, продовжує багато читати: Марко Вовчок, альманах «Хата» з творами Шевченка, Гребінки, Щоголева, Куліша, Ганни Барвінок та інших, «Преступление и наказание» Достоєвського… Особливе враження справили на нього оповідання Нечуя-Левицького «Бориславська ніч» і його ж таки повість «Дві московки». Уже бувши літньою людиною, у грудні 1904 p., Мирний признавався Нечуєві, що саме ці твори значною мірою й підказали йому життєву дорогу: «Наче хто бризнув цілющою водою на моє серце і занімив болячі виразки, що в йому нили! Наче ясне сонце, роздерши чорні хмари, виприснуло на волю і залило увесь світ своїм яскравим сяєвом, освічуючи непримітну серед людського життя стежечку і вказуючи мені на неї як на той шлях, яким треба простувати… І я пішов по тому шляху…» Отож, якщо вірити Мирному, він став писати прозу саме під впливом Нечуя-Левицького. Так чи ні, але одне з перших оповідань Мирного «Ганнуся», створене десь у 1869—1870 pp., має на собі виразні сліди Нечуєвої манери, особливо помітні в пейзажних замальовках. Ця манера дається взнаки і в пізніших творах Мирного: наприклад, думки Петра Телепня («Лихі люди») під час його мандрівки додому нагадують відповідні враження Марусі Музиківни із «Запорожців». Але в оповіданні «Ганнуся» є вже дещо й цілком мирнівське. Зокрема, бачимо тут інтерес письменника до складних натур, що стане прикметною рисою його зрілої прози. Очевидно, Сергій Єфремов мав рацію, коли стверджував: «Образ героїні цього оповідання з її нервовими переходами од сліз і смутку до божевільних веселощів, з її непорозумілими вихватками і витівками, з її неординарним поводженням, близьким до істерії, – це немовби перший нарис, підготовчий ескіз до далеко глибшої і консеквентно переведеної вдачі Христі в «Повії»». У цей час Мирний починає пробувати сили також у великих прозових жанрових формах. 27 лютого 1870 р. він нотує у своєму щоденнику: «Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше – не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тільки накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати. Скільки вже в мене є початого, та не покінченого? Так і валяється до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота – кінця».