- Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? - пита стара Кармелиха молодої невістки.
А невістка одказує:
- Будемо його дожидати, мамо.
- Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!
Маруся тоді говорить старій:
- У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «Що нам робити, серце?», а він казав мені: «Не шукай мене, не питай про мене - дожидай мене, я сам прийду!»
- Ну, добре ж, добре - будемо його дожидати! - промовляє стара Кармелиха.- Будемо його дожидати!
І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.
Оце одного разу - було свято тоді й погода - сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: «Мамо, ти ж теперки німа й глуха» і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: «Мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»
Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже:
- А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати.
Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: «А чи ви чули»,та як почула, що це річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко,- перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.
Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди, і пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда розказує:
- От,- розказує,- крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…
- Яке диво? - спитала молода Кармелиха.
- А таке диво,- говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,- таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач: а забачать - ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був,- і пучкою до тебе не доторкнуться. От,- кажуть, - їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: «Не боюсь я вас,- каже,- пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге - оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте - мені нема часу стоять, треба їхать - хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді,- кажуть,- виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у путі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей - саме щонайчистіше срібло!
Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.
Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.
Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися, і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки - вони його оббирали, попадався вбогий - вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимальованна, невимовленна, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте.
Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі - така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі,- їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Оступили її коляску, возниць, її слуг, убік, говорять до неї: «Пані, гроші віддавай!» А пані страшно закричала та несамовито на весь гай темний і учепилась руками, немов заліз ними кігтями, у своє добро - не дає. Хотіли в неї відняти, відібрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі і промовляє до неї: «Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, буде вже з тебе: дай іншим!» Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук впустила: як блискавиця, вразила її та краса чаруюча - впала пані без пам’яті, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.
І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий,- оглянувсь округи - гай стоїть стіною чорною одусюди, одусюди обступили люди високі, кріпкі, міцні; бачить він - негарне діло, а таки дума собі: спробую одбиватись! «Сиди тихенько, сестро,- каже сестрі,- не бійся», і, обертаючись до розбійників, говорить: «Пропустіть, люди добрі!», а вони йому на теє: «Давай гроші, багачу!» Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. «Нема в мене про вас грошей!» - одказує брат. «Давай-бо по волі, а то візьмемо силоміць»,- грозять вони йому і ближче підступають. Сестра заплакала, закричала і затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою - чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» Хутенько відняла вона руки від личка і глянула, хто поперед нею стоїть,- і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова. Страх її і жах минувсь увесь, і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помирати зараз - усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.
Одібрали гроші в брата та й пустили їх. «Багато вбогих бідолаків у світі нищить голод і холод - пам’ятайте!» - промовив той голос самий, що вговоряв дівчину: «Не плач, не бійся»,- отаманів голос.
Ніхто в дівчини не зняв з шиї доброго намиста з дукачами - вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги, і чула від його: «Спасибі, дівчино!»
З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й пов’яло: і місця, і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина отцю й неньці: «Тату, мамо! піду я у монастир!» - і пішла у черниці.
А брат її, не кажучи слова, не давши віди жодної отцю, ані матері, ані приятелеві, ні товаришеві, зібрав усе добро, яке собі мав, покинув усю придобу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.
Коли оце в Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі,- пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Котрий козак стрічавсь, то усе козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка розтурбована, у тривозі!
Дійшла чутка до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки:
- От люди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?
- Я житиму й кохатиму,- говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала і собі теж бубонить:
- І я з мамою! І я з мамою!
Проминуло ще багато днів, і одного разу уночі - ніч була ясна та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й сні, соловейки щебетали,- Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном - то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала,- сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокою їй не дав.
Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує. Не спала вона й думала об тім, кого вона кохала. Коли слишить, тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона - вступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді світ божий, чи засяв, чи то була розкіш, чи біль,- і як вже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла - не знала, тільки теє, що вона у його на руках, що він тут, коло неї. І все вона дивилася на його і потроху опам’ятувалася. І почали вони розмовляти потиху, по-вірну, і цілісіньку ніченьку розмовляли.