Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо — ні, точно, — є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам’ятала.

Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця — і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки — нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася — гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря.

Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, — спробувала вгамувати істерику Бора, — це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна».

Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається.

Перед очима — помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас… ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною?

Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний живий звук, що порушував мертву тишу довкола. Хай там хто є: дзвони мені, дзвони! Дивуйся, чому не відповідаю, здіймай галас, телефонуй до інших: де Бора? Куди поділася? «Шукайте мене, люди, — шморгаючи носом, закликала вона подумки, — не відкладайте цю справу на завтра, бо завтра може бути пізно».

Гарячий чай. Ось що хотілося б отримати перш за усе, вибравшись назовні. Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки — з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м’яти…

Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає?

А нічого.

Нічого.

Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси.

Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю.

А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчистку та забрати чоботи з ремонту. Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття.

Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!!

А тоді повернулася на своє керамічне сідало і додумала деталі. Ось воно, нарешті, те, що треба. Саме такий фінал матиме «Кінець світу»! Досконало й припасовано усе зійдеться наприкінці. Лише назва буде інша — не кінець, а початок світу. Ніби одне й те ж, насправді — принципово інше. «Початок світу», саме так.

Але треба вийти звідси чимшвидше.

Бора знову відійшла на два кроки, навіть трохи відхилилась, аби набрати розгін, і за секунду до того, як рушити уперед, зауважила різку зміну у вже звичній біло-бежевій світобудові, але ще не встигла усвідомити, що двері відчинені, а повнувата жінка у плетеній темно-синій кофтині з провислими кишенями перелякано витріщається на неї з порога.

Вони закричали одночасно, у два голоси: високим фальцетом — жінка, і низьким хриплим зойком — Бора. Ефектним злагодженим дуетом.

Заспокійливі, з різким медичним запахом краплі, накапані у воду, вони теж пили синхронно, на кухні, як горілку, — з келишків, запиваючи по черзі з горнятка, з якого Бора мріяла напитися чаю.

Жінка назвалася прибиральницею. Господар заплатив їй за роботу до кінця року, і вона виконувала свої обов’язки раз на тиждень, приходячи сюди у вівторки чи середи. І відпрацює, запевнила вона Бору, до нового року, увесь термін, за який отримала платню наперед, якщо нова господиня, звісно, не скасує рішення Володимира Володимировича. Прибиральниця звалася Ганною Петрівною. Остаточно оговтавшись від шоку, вона діловим тоном повідомила, що за комунальні послуги проплачено на півроку наперед, і показала, в якій шухляді лежать квитанції.

— Дякую вам! — отямилась Бора.

— Якби не вітер, прийшла б сюди лише за тиждень, — сухо відповіла жінка. — Не була певна, чи зачинила вчора вікно нагорі… А тут бачу: світло усюди. Господиня у домі…

— Якби не ви, довелося б мені сидіти у пастці до наступного вівторка. — спробувала усміхнутись Бора і додала: — Чи середи.

Ганна Петрівна багато разів уявляла собі зустріч з цією жінкою. В її уяві вона була іншою. Кращою чи гіршою — не мало значення. Іншою. Але якою насправді є ця Бора, Ганні Петрівні тепер байдуже. Це вже немає значення. Хай там як, а вона до Нового року допрацює, і — до побачення.

Обсмикнувши на собі синю плетену кофтину, випросталась зі стільця:

— Ходімо, я вам покажу, де постіль взяти. У шафі є кілька нових комплектів.

Небалакуча жінка. І погляд говорить: отримані гроші відроблю на совість, а на більше — теплоту, симпатію та відкритість — навіть не розраховуйте.

— Дякую, — зупинила її Бора, — я не маю наміру тут ночувати.

Знову мобілка. Лідія. Роздратований, нетерплячий голос. Вона не розуміє, як можна закинути гачок щодо якогось там будинку, нічого не пояснивши. Розкласти приманки — і зникнути, не відповідаючи на дзвінки. Бора коротко пообіцяла передзвонити. Лідія замовкла, але швидко прийшла до тями, встигнувши скоромовкою видати, як кулемет: якщо-до-ночі-не-задзвониш-все!

Бора не збиралася випробовувати терпіння Лідії, заспокоїла подругу дорогою до автобусної зупинки і потішила розлогим звітом вдома, розгулюючи по хаті у піжамі з телефоном в одній руці та горнятком чаю у другій. О першій ночі вже через дрімоту почула шарудіння ключа у замку, звичні звуки у коридорі — Влад прийшов. І тієї ж миті провалилася у сон.

2

Фінал роману визрів, проступивши до деталей; сидить тепер у голові бомбою, в якій запущено пусковий механізм. Тепер — писати, не зволікаючи, у бадьорому ритмі, без зупинок, з щоденними підходами до комп’ютера, бо немає зараз важливішої справи. Розв’язка проситься до усього написаного. Годинник реалізації тенькає. Не встигнеш — ображайся на себе.

Але Бора мусить спочатку зробити інше — виправити чужий текст, безнадійно пафосний та невиправно штучний, нашпигований банальностями та канцеляризмами. Робить чуже, залишивши своє на потім. Ці безкінечні сторінки потребують радикального втручання. Якщо витратити на правку багато-багато днів (скільки саме — важко сказати), текст, звичайно, стане кращим. Але все одно залишиться поганим. Із поганого борошна доброго хліба не спечеш. І що воно з ним робити? Забирати додому чи тут мучитись?