Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий — жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» — розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi — пiдкоряти Пiтер.

I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер — романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з верхньої полицi звiшувалася рука, роблячи у повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч вже тягнулася рука знизу.

У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»

Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою у руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою книгу, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.

Львiв

…Дрiбним дощиком, блiками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя — фiрмовий прийом! — зустрiв мене Львiв. Взяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв'янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало через автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.

Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати, i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка — кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоним дзьобом та гребенем, i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких вже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.

Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила рум'янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою у соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.

У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.

Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав'ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтер'єр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки, i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер вже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» — у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв'ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд було зберiгати, пiдкреслювати й подавати як раритет.

На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об'єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на бабусь у вiкнах з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.

Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.

Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв'язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров'ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався у Штати.

Заслухалися тодi одного мiського вар'ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий — i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас — дивний, незграбний, бурмочучи на ходу:

…У ваннi короп золотистий

плюскоче, наче з пiни панна…

Дочитав увесь вiрш до кiнця, i усмiхнувшись, без паузи видав — про «молодiсть тверду i кучеряву…», «мов птах, спiває телефонна трубка…», «лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом»…

Дiрку пiд пахвою у пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з'їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров'я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв — найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, — навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. — У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен з нас- фрик, бо дiапазон нормальностi у нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв'язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала у посередницькiй фiрмi. В школi, наскiльки пам'ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть — «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi дольки апельсина апетитно сусiдили з рум'яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, — страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi, i врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, — довiрливо розкрила вона карти. — Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам'ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне — запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.