І так сталося, що того самого дня в руках у південців опинилась інша відома людина – не хто інший, як Гедеон Спілет, власний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відряджений до федеральної армії спостерігати за перебігом бойових дій.

Гедеон Спілет належав до тієї дивовижної породи англійських та американських журналістів, що й Стенлі та інші йому подібні; журналістів, котрі не відступають ні перед чим, аби добути точні відомості про останні події і якнайшвидше повідомити їх читачам газети. Такі періодичні видання Сполучених Штатів, як «Нью-Йорк геральд», мають велику силу, і з надісланими від них кореспондентами не можна не рахуватися. Гедеон Спілет посів одне з почесних перших місць серед усіх інших спеціальних кореспондентів.

Достойний, енергійний, рухливий і рішучий газетяр, що об’їздив увесь світ, солдат, майстер пера й художник, кипучий розум, здатний правильно оцінити становище й дати корисну пораду, заповзятливий і діяльний, Спілет не боявся тяжкої праці, втоми й небезпеки, коли належало дізнатися про щось для себе й для газет. Він був справжнім героєм допитливості, невтомним шукачем новин, інформації, всього нечуваного, неможливого – одним із тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні дописи під посвист куль, складають хроніки під виття ядер і для яких усяка небезпека – захоплива пригода.

Він також брав участь в усіх боях, завжди був у перших лавах з револьвером в одній руці і з записником у другій, і навіть під скаженим обстрілом олівець не тремтів у його пальцях. На відміну від колег, найбагатослівніших тоді, коли нема чого сказати, він не перевантажував телеграфних ліній нескінченними телеграмами, зате кожна його замітка – коротка, влучна, ясна – завжди проливала світло на ту чи іншу важливу подію. А втім, він не був позбавлений почуття гумору. Саме він після битви біля Чорної Річки, прагнучи будь-що зберегти свою чергу під віконцем телеграфістки і сповістити в газету про наслідки бою, передавав дві години поспіль перші розділи Біблії. Це обійшлося «Нью-Йорк геральду» в дві тисячі доларів, зате газета першою отримала інформацію.

Гедеон Спілет був високий на зріст чоловік віком щонайбільше сорока років. Його лице обрамляли рудуваті бакенбарди. На обличчі світилися жваві й проникливі очі. То були очі людини, що звикла миттю схоплювати всі подробиці широкої панорами. Міцної статури, він до того ж загартувався, мандруючи під різними широтами, як загартовується стальний брус у холодній воді.

Гедеон Спілет був постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральд» уже десять років і, добре володіючи не лише пером журналіста, а й олівцем художника, збагачував газету замітками, статтями та малюнками. Журналіста взяли в полон саме тоді, коли він описував хід запеклого бою і робив замальовки. В його записнику лишилися такі останні слова: «Південець цілить у мене і…» Стрілець схибив, а Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з бою без жодної подряпинки.

Сайреса Сміта й Гедеона Спілета, що лише чули один про одного, переправили до Річмонда. Інженер швидко залікував рану і, одужуючи, познайомився із журналістом. Обидва відчули взаємну повагу і заприязнилися. Незабаром їх об’єднала спільна мета: втекти, пристати до армії Гранта і знову битися в її лавах за федеральну єдність.

Отож обидва американці вирішили скористатися з першої-ліпшої нагоди, але хоча в Річмонді вони жили загалом на волі, саме місто так пильно охоронялося, що втеча з нього видавалася неможливою.

Тим часом до Сайреса Сміта пробрався безмежно вірний йому служник. Той безстрашний відчайдух був негр, що народився на фермі інженерових батьків; його власні батько й мати були рабами, але Сайрес Сміт, за переконанням і голосом серця противник рабства, дав йому волю. Та, хоч як це дивно, раб, і здобувши волю, не захотів покинути свого хазяїна. Він так любив Сайреса Сміта, що ладен був померти за нього. То був тридцятирічний неодружений чоловік, сильний, меткий і спритний, кмітливий, лагідний і спокійний, часом наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він озивався тільки на скорочене, звичне змалечку наймення – Наб.

Довідавшись, що його хазяїна взято в полон, Наб, не вагаючись, залишив Массачусетс, прибув до Річмонда і спритно й хитро, двадцять разів ризикуючи життям, зумів проникнути в обложене місто. Немає слів, щоб змалювати радість Сайреса Сміта, коли той побачив свого служника, та щастя Наба, котрий віднайшов свого улюбленого хазяїна.

Отож, хоча попри всі труднощі Наб і зумів пробратися в Річмонд, утекти звідти було значно складніше, бо полонені федеральної армії перебували під пильним наглядом. І лише надзвичайно сприятливий збіг обставин міг дати змогу здійснити таку спробу втечі, яка мала б хоч найменші шанси на успіх. Однак сприятливі обставини не виникали, і створити їх було ой як непросто!

Тим часом Грант вів рішучі воєнні дії і здобув перемогу в запеклому бою під Петерсбургом. Але об’єднані сили його армії та військ Бутлера і далі не могли здолати оборони обложеного Річмонда. Отож ніщо не провіщало близького звільнення в’язнів. Прикрі будні ув’язнення не давали журналістові ніякої поживи для написання заміток, і він уже не витримував свого животіння. Ним заволоділо єдине бажання: будь-що вирватися з неволі в Річмонді. Кілька разів він робив спроби до втечі, але щоразу наштовхувався на нездоланні перешкоди.

А облога міста не припинялася, і якщо згадані полонені гаряче прагнули втечі, аби повернутися до армії Гранта, деякі із захисників міста, що давно перебували в облозі, не менш гаряче прагнули вирватися з Річмонда, аби приєднатися до армії сепаратистів; серед них був і якийсь Джонатан Форстер, запеклий прибічник південців. Річ у тому, що не тільки полонені федералісти, а й самі його захисники не мали змоги покинути Річмонд, бо армія північних штатів оточила місто з усіх боків. Губернатор Річмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, котрому вкрай потрібно було повідомити про стан міста і закликати швидше рушити свою армію на допомогу обложеним. І саме Джонатанові Форстеру спало тоді на думку скористатися аеростатом, аби перетнути лінії федеральних військ і таким чином дістатися табору сепаратистів.

Губернатор дав згоду на таку спробу. Незабаром було виготовлено аеростат і надано його Джонатану Форстеру, який із п’ятьма супутниками мав піднятися на ньому в повітря. Їх забезпечили зброєю, на випадок зіткнення з ворогом під час приземлення, та запасом харчів, якщо доведеться довго перебувати в повітрі.

Виліт аеростата був призначений на 18 березня. Його мали здійснити вночі, і при західному вітрі середньої сили аеронавти розраховували за кілька годин досягти штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився набагато дужчим, ніж сподівалися. З раннього ранку 18 березня стало ясно, що насувається буревій. Незабаром здійнялася така буря, що відліт Форстера мусили перенести – надто небезпечно було віддати аеростат на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля зависла над центральним майданом Річмонда, готова піднятися в небо, як тільки трохи вщухне вітер, і все місто втрачало терпіння, бачачи, що погода не кращає.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря не затихала ні на хвилину. Обслузі аеростата ледве вдавалося вберегти від пошкоджень кулю, яку шарпало і хилило до самого долу.

Минула ніч з 19 на 20 березня, але на ранок ураган ще подужчав. Відліт був неможливий.

Того дня на одній з вулиць Річмонда до інженера Сайреса Сміта підійшов незнайомець, смаглявий велетень із добродушним обличчям та жвавими очима, що часто кліпали. То був моряк на ім’я Пенкроф – північноамериканець, котрий плавав по всіх морях світу і побував у найнеймовірніших бувальцях, які тільки можна собі уявити. Нічого й казати, натуру він мав заповзятливу, відчайдушну і нічому не дивувався. На початку року Пенкроф приїхав у справах до Річмонда із Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним хлопцем, Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана, а любив він цього хлопця як рідного. Не змігши залишити місто перед облогою, він, на своє велике невдоволення, опинився замкнутим в Річмонді й прагнув також лише одного: будь-що вирватися звідти. До нього докотилися чутки про інженера Сміта. Пенкроф знав, що той рішучий чоловік також невтримно рветься на волю. І ось на третій день буревію Пенкроф сміливо підійшов до інженера і без зайвих слів запитав: