Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля конов’язі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на ім’я:

– Річарде!

Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.

– Матусю! – видихнув король і стрімко ступив до неї.

У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет [16] закривав зморшкувату шию і підборіддя – до тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніс – прямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.

– Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!

Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.

Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливість – вважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.

Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минулому – дружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.

Але син її стримав:

– Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.

І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його зап’ясток і вщипнули.

– Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!

Річард розсміявся.

Елеонора дивилася на нього з любов’ю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати мети – риси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.

Мати й син відразу почали обговорювати справи.

Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході, [17] схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, – усе це він збирається доручити самій Елеонорі.

Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років ув’язнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли ім’я неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона знову покаже, на що здатна! Навіть вік не бентежив «Золоту орлицю» – саме так називали її в юності аквітанські трубадури. Вона й сьогодні ще готова злетіти!

– Річарде, а як щодо зазіхань на трон Івана, твого молодшого брата? – наважилася-таки запитати Елеонора. – Вони тебе не хвилюють?

Річард труснув золотавою гривою:

– Ні й ще раз ні! Я виконав Іванове бажання, віддавши йому за дружину найбагатшу спадкоємицю Глостерширу. Відтепер Іван наймогутніший вельможа Англії, проте… – він почекав, лукаво посміхаючись, – замки в його володіннях належать короні, і там розташовані гарнізони.

Це було схоже на мудрий крок. Однак Елеонора почувалася незатишно.

– На тебе чекає небезпечний шлях, сину мій. Я вдень і вночі молитимуся за тебе, але, знаєш… Не мені тобі казати: на війні може статися будь-що, а ти так і не назвав імені свого наступника.

– Чому це? – поворухнув потужними раменами король. – Не біда, що я не маю законного сина й спадкоємця. Я розпорядився, що в разі моєї загибелі трон перейде до вашого внука Артура, сина Джеффрі Бретонського. [18]

– Але ж Артура виховували французи! – спохмурніла мати-королева. – Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!

– Мадам, – Річард галантно поцілував матері руку. – Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?

І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.

Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.

– Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.

– Його Людовік іще немовля, – зауважив Річард. – А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.

– Хотів він того чи ні… – замислено повторила Елеонора. – Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.

– На мене? – зарозуміло підняв брови Річард. – Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!

– Річарде, ти забуваєш, що твоє призначення – бути володарем, а не паладином!

– Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх [19],струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну…