— Вона повзе до дверей.

— А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

— О, знову в них штора колихнулася, — тикнув пальцем.

— Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

— Потім будуть говорити.

— Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

— Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

— Тим батярам?

— Ну.

— Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони — бом! бом! бом! — і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

— Ні, я не відкрию, — сказала твердо жінка.

— Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

— Попробуй тепер заснути, — зітхнув чоловік.

— Зажуй пігулку, — порадила вона.

— Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, — закректав лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затисши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

— Що це? — насторожилася жінка.

— Я там знаю?

— Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

— Не думаю.

— Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… — сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. — А вже до дзвінка дотягтись — це й зовсім… Правда?

— Умгу…

— Не дотягнеться…

— Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

— Чого?

— Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

— А що, дерев’яний — дефіцит?

— А ти не знала? Спи…

— Умгу… — та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: — Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок — пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Слід пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий, втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» — у мене тремтять лише руки… лише руки… — «не відповідає на запитання…» — я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… — «кидається…» — це не про мене… ясно, що не про мене… — «до часу прибуття „швидкої допомоги“ хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес» — я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

— Ти чуєш?.. Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.

Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала — пити не можна. А то б перше, що зробила, — попросила пити… Почала знову спинатися на ноги. Це вимагало стільки зусиль, що коли нарешті впала грудьми на поручень, то здалося, що це вже кінець — перед очима крутилися кольорові кола, більше нічого не могла розрізнити. Біль у потилиці пульсував з шаленою швидкістю… Тільки б втриматися… не впасти… Перепочила хвильку і зробила крок, другий. Тепер на другій сходинці. Ще три. І знову вона всміхнулася само до себе… Яка я молодець. Скоро закінчаться ці муки… Хто там живе? І раптом злякалася… може, нема там нікого вдома? Вони ж не могли не чути бійки… такий гармидер кого б не розбудив? Невже їх нема?.. Пфу, дурна… просто сплять на протилежній стороні будинку. Звичайно, так і є. А це вікна вітальні або кухні… Які на кухні штори?.. Таки вітальня… Ще крок, другий… Третя сходинка. Зараз я їх побуджу… бідні люди… Чи в них є телефон?

Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?

Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.

Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.

Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь…

Ну, вперед. Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна — ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?.. Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…

П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…

Голова гуде…

А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок — зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…

— Що там знову! — прокинувся чоловік.

Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.

— А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! — закричала, стукаючи по шибі.

Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.

— Гос-поди, оце нічка! — зітхнув господар.

Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…

Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини — вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди — губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно — усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.