- Саме що глупота?
- Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…
Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.
- Я тебе слухаю! - сказав Карамазов.
- Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?
- Цiкавило.
Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.
- Ну, добре, - нарештi кинув вiн. - Хто ж, по-твоєму?
- Дикуни, очевидно! - спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.
- Ну, i що ж? - спитав вiн безпорадним голосом.
- Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:
- А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.
- Дякую.
- Iй-богуi - несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. - Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.
- Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
- Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?
- Цiлком справедливо, - сказав Карамазов. - Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
- Знову фiлософiя! -сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика - десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
- Кого ти там визираєш? - спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.
- Як би тобi сказати, - раптом вимушено усмiхнувся той. - Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.
- Яка це Аглая? -спитав вiн. -Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?
- Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.
- Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..
- Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.
- Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, - з захопленням сказав лiнгвiст. - їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.
Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.
- Добре! - сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. - Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам… саме з Аглаєю?
- Хiба ти вже встиг так далеко зайти?
- За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.
- От чудак! - скрикнув вiн. - Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати її… цю дiвчину.
Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.
- А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:
- Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає- жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.
- Цебто ти рекомендуєш дурити її?
- А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.
- Тек-с, - кинув вiн. - Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
III
- Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
- Доброго здоров'я, mon ami[4], - сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
- Ви сюди надовго приїхали? - спитала тьотя Клава.
- Товариш Вовчик уже говорив нам, - сказала Аглая. - Вiн теж приїхав на два мiсяцi.
- Так, - пiдтвердив лiнгвiст. - Ви не помиляєтесь, Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава - вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
- А як ви думаєте, - сказала тьотя Клава. - Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
- Цебто який… роки? - Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
- Ви не косноязичний? - поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.
- Тодi, може, ви знаєте, - сказала тьотя Клава, - як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.
- Так би й давно! - з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. - Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.
- Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? - спитав недогадливий лiнгвiст.