повернулася на батьківщину. Так, утворився міцний

сімейний союз моїх батьків, який тривав вісімнадцять років.

Мамине серце перестало битися, коли мені було чотирнадцять. Рак нікого не шкодує, забираючи життя

близьких і рідних нам людей. Для нашої сім'ї це стало важкою втратою. З батьком ми лишилися одні.

Він грав дуже поважну роль у політичному житті країни, тому пропадав на роботі або у себе в кабінеті. При

мамі він частіше з'являвся вдома, але після її смерті, від горя поринув в роботу з головою. Лише іноді

«виринав» щоб спробувати внести свій внесок у моє виховання. Але чим більше він старався, тим сильніше я

впиралася і в результаті - конфлікт. Мама завжди говорила, що характер у мене в батька. Тепер я це розумію, як

і те, що ми не могли прийти до єдиної думки, так як були однаково вперті й горді.

Моя улюблена тітка, молодша сестра моєї покійної матінки, Тесса Торесс - вдовуюча баронеса Вальверде.

Дивно, чи не правда? Справа в тому, що тітонька полюбила молодого барона, а він відповів їй взаємністю.

Вони одружилися і незабаром – ми поріднилися з сучасними аристократами. Наша сім'я часто гостювала в

будинку тітки, а вона з чоловіком приїжджала до нас. На превеликий жаль, дітей у них не було. Вся її

материнська любов і турбота, віддавалася мені.

Коли я осиротіла, було прийнято рішення про моє подальше навчання в одному з кращих університетів Іспанії,

в Барселоні. Іспанська, для мене, друга рідна мова з часів сказаного першого слова. А отримувати освіту в

подібному ВУЗі і жити під одним дахом з люблячою тіткою, на той момент були моїми мріяннями, що збулися.

Добре пам'ятаю той ранок, коли батько запросив мене до себе в кабінет, щоб повідомити несподівану новину.

Вірніше, його черговий наказ.

Я щойно повернулася з кінної прогулянки до берега річечки, що протікала поряд з нашим будинком. Довелося

встати мало не з світанком, що було для мене надзвичайною трагедією. Вдень повинен бути випускний іспит у

танцювальній школі, а я до нього абсолютно не підготовилась. Що відвернуло мене від цього, чесно кажучи,

вже не пам'ятаю. На те у мене могла бути маса цікавіших справ, ніж вивчення ненависних мною танцювальних

па.

До чого ж глобальними, здавалися на той момент проблеми, що спіткали мене!

5

Я гірко посміхнулася, згадуючи, як входила в кабінет батька, насупившись і всім своїм виглядом висловлюючи

впертий незламаний дух.

Якщо б я знала, що в цей день, бачу батька в останній раз! Якби можна було повернути час назад, пережити

цей момент ще раз!

Я би обійняла його, погладила темне волосся зворушене срібною сивиною, поцілувала набурмосений лоб і,

поклавши голову на його плече, просиділа б так до самого від'їзду.

Тисячі разів я переглядала в пам'яті моменти нашої останньої зустрічі. Мені здавалося, я пам'ятаю все: його

тяжкі зітхання, похмурий погляд, скрип ручки на папірці, коли він розмашисто щось пише, сонячних зайчиків

на його столі...

Тоді ми говорили в останній раз. Ми посварилися, що було звично для нашої сім'ї. Батько наказовим тоном

повідомив про моє незапланований і терміновий від'їзд до Іспанії, навіть і не пояснивши причин такого

поспіху. Адже ми планували мій вступ до Університету Барселони тільки через півроку. На всі мої запитання

відповідав неохоче або просто ігнорував. Не сказав він мені і про терміни перебування закордоном.

Я пішла, грюкнувши дверима. Проплакавши кілька годин, все ж таки зібрала речі і поїхала, навіть не обнявши

на прощання батька.

Як і для кожної родини, втрата близької людини - це важке випробування. Але ми його, напевно, не пройшли.

***

У той час я була абсолютно безтурботною і від цього несвідомо щасливою сімнадцятирічною дівчиною. Тепер,

я це ясно розумію. Моє життя було таким ж, як і у всіх. Складалося в основному з навчання, якихось захоплень

і посиденьок з друзями. Хоча ні, скоріше зі знайомими. Адже друг, це дуже важливе звання людини, що

потребує перевірки тривалим часом.

За свої сімнадцять років вперше мені захотілося по-справжньому емоційно зблизитися лише з парою

одноліток з Іспанії - Марією Ріверо і Адріаном Еспехо.

Марія була дочкою з графської родини, з якої дуже дружила тітка. Вона красива дівчина з штучно освітленим

локонами і карими очима. Настільки мила і проста у спілкуванні, що мені було набагато комфортніше саме з

нею, ніж зі своїми землячками.

Що ж стосується Адріана або коротко «Ейд», він не був з родини дворян. Його батько був відомим і

талановитим ученим-математиком, якого шанували і поважали практично у всіх колах суспільства. Від того він

і брав надто розумний вигляд і таку ж поведінку. Високий худорлявий хлопець, з копицею скуйовдженого

волосся каштанового кольору та темно-сірими очима. Якщо б він не носив контактні лінзи, а окуляри і

одягався не настільки стильно, то був би схожий з нашими так званими «ботаніками».

Ми втрьох навчалися на другому курсі в «Universitat de Barcelona», коротко УБ. Я з Марією на філологів, ну а

Ейд, зрозуміло, на математика.

Повертаючись до пошуку ключового моменту в житті, я перегортаю спогади, немов сторінки колись

улюбленої книги. Мені згадалася перша трагічна глава моєї барселонської історії, що тоді ще не мала жодного

натяку на драму. А