Десь грають сурми

і ніч триває

але це ніч

               що паче дня

і бурштиновий труд

кружляє

посеред нього

               я

на шибці краплі

за ними лампа

ковточок чаю

               невдовзі осінь

холера ясна

житя прекрасне

його не досить

               його не досить.

сумний витязь і птахи і кольори

          а ще загадкова для знавців геральдики

          картина на щиті:

          три краплі крові

          пронизані блакитними стрілами

          на кожній із яких

          сидить звісивши ноги

          маленька прихильність

тримаючи високо над головами

напис невідомою мовою

Кімнат забутих вигаданий запах,

струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,

немов серед підробок — раптом Кранах,

і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози витреш,

міняючи місцями стіни зал,

де все одно Вона прихильність нищить,

де так бистрішає розлука, наче в нішах

не статуї, а лиш

                    розплавлений метал.

непотемніла яблуня

плете свій квіт

свою Вкраїну

пелюстками криє

біла пелюстка — були крила

сіра пелюстка — була свитка

чорна пелюстка — була й немає

а червона пливе Дунаєм

плете свій квіт

непотемніла яблуня все вищає

мої слова внизу

такі маленькі — мов мурахи…

чотири крапельки дощу:

вода вогонь земля повітря

і п'ята — книжка нерозкрита

і шоста — крапелька дощу

шкода я вмію рахувати

шкода я вмію шкодувати

чотири крапелини крові:

червона жовта синя зла

прийшов до маляра: — сідай —

і знову хмарить сиві брови

чотири крапельки дощу

чотири крапелини крові

Згасає стукіт опадаючої роси

і така тиша у всьому місті

що видно її скрізь бійниці

і сховавшись за мерлонами — видно

і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці

обдуваючи вранішню кульбабу

все одно не порушиш тиші

все одно побачиш її

пропащий

Марноти сірих днів — мій оберіг

від череп'яного достатку і доріг,

якими не ідуть прочани зі свічками,

якими не кричать «прощаймо»

журавлі,

якими не пливуть даремні кораблі.

Ці марні дні — єдиний мій рятунок,

щонайсолодший, витриманий трунок.

Шукаючи у лісі юну дичку,

гортаючи на стриху древню книжку,

вшановую не тіло на землі.

…А скільки вже розтануло країв,

що ідолів собі робили із руїн?

Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?

Прочани й журавлі вертаються назад,

обсівши густо щогли кораблів.

          — А що то за корони?

          — А ми вже королі.

Прости, мій Боже, суєту

годин, призначених для духа,

цю варварську неситу скруху,

і пісню, щиру, та не ту.

Прости, мій Боже, суєту.

Мені так прикро, що ти Бог

сумного праху, жмені пилу, —

і чим тобі людина мила,

з якою завжди важко вдвох?

Мені так прикро, що ти Бог.

Прости нам сіть, і слиз, і хіть,

узнай — вони — уста для слова,

звільни, благаю, серце нове,

звели йому хоча б тремтіть,

коли не хоче жити в Крові.

в білому лоні

       зорі Марії

              час не існує

                     кожна година

                     місця не знайде собі

                     сама над іменем своїм

                     всміхається сама

                     цнотливо прикрива коліна

сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері

холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє

ми повернулися дивно чужі вірні і вірим:

золотоптиці мудро клюють злотозерно

золотолеви майструють друкарські верстати

вулицями бігають діти

пізнаними таїнами діляться —

а Іуда з опалих за ніч яблук

викладає хреста