— Чорт! — вилаявся есесівець, виймаючи руки з кишень: йому раптом стало жарко. — Як на лихо, хмари розійшлися!

Зненацька сріблястий промінь уперся прямо у фюзеляж літака. Машину різко хитнуло — льотчик зробив маневр, намагаючись вийти з променя.

На мить промінь лишився десь позаду, але літак був уже зловлений другим променем, третім. Марно льотчик, то роблячи круті віражі, то різко знижуючись, намагався вискочити із сліпучого перехрестя — прожектористи вхопили його міцно. Незабаром до літака з усіх боків потяглися траси: оранжовочервоні — від крупнокаліберних гармат; тонкі, пунктирні, схожі на фейєрверк — від скорострільних; майже суцільні струмені кулеметного вогню…

Раптом почувся тріск. У літаку з'явилася вузька, рвана пробоїна. Гострий, вигнутий, як серп, осколок застряв у шпангоуті. В кабіну ввірвався пронизливий нічний вітер.

Есесівець схопився:

— Чорт! — закричав він. — Нас зіб'ють!

Його супутник теж підвівся. Це був кремезний довгорукий чоловік, у кожному русі якого відчувалася велика фізична сила. Нервовими ривками він намагався поправити парашут, що з'їхав набік. Потім, згадавши щось, спитав есесівця:

— Пілот і штурман знають, хто я такий?

— Я сказав, що їде важливий офіцер гестапо.

— Навіщо ви це зробили?

— Щоб вони були особливо обережні в повітрі.

— Дурниці. Тепер треба знищити обох. У полоні вони мене викажуть.

Розмовляли швидко, намагаючись перекричати скажене ревіння моторів, похитуючись з боку на бік під час несподіваних маневрів літака.

— Знищити їх не можна, — відповів есесівець. — Без керування літак почне падати, і ми не встигнемо вистрибнути. Може, льотчикові пощастить зробити посадку. Це буде найкраще…

Двері кабіни пілота несподівано розчинилися.

— Літак горить! — щосили крикнув з порога штурман. — Рятуйтесь!

Вулиця Без світання - i_004.png

Довгорукий вихопив пістолет і натиснув на спусковий гачок. Штурман поволі впав ниць на тверду підлогу кабіни. Літак нахилився, і тіло вбитого відкотилося вбік, до сидінь.

Майже не міняючи пози, лише повернувши пістолет праворуч, довгорукий вистрілив в есесівця. Той зойкнув, на зморшкуватому обличчі його застиг вираз подиву. Безбарвні нерухомі очі заплющились.

— Так буде вірніше, — пробурмотів довгорукий.

Кинувся до дверей кабіни пілота, шарпнув, але вони не піддалися:

— Догадався, зачинився, проклятий!

Ще раз рвонув двері.

З того боку пролунав постріл. Довгорукий схопився за шию — її глибоко подряпала куля, послана льотчиком крізь двері.

Вилаявшись, довгорукий поправив парашут, швидко відчинив аварійний люк і стрибнув у холодну, вітряну темряву. Вже гойдаючись під розкритим куполом парашута, побачив, як летить до землі клубок оранжового полум'я — палаючий літак…

… Рядовий караульного взводу роти «джі» Боб Деррей першим підбіг до парашутиста з підбитого німецького літака.

— Хенде хох! — закричав Боб, як тільки парашутист опинився на землі. — Ти оточений.

Останнє Деррей додав для того, щоб налякати німця і підбадьорити себе. Оточувати парашутиста не було кому — Деррей був сам. Та німець і не збирався чинити опору.

— Я майор німецької армії Генріх Штафф, — ламаною англійською мовою відповів він. — Я здаюсь. Не стріляйте.

— Кинь зброю! — наказав Боб і обережно, не відводячи од полоненого автомата, почав підходити до нього.

Штафф високо підняв руки, намагаючись і позою, і виразом обличчя показати миролюбство і беззахисність.

Узявши парабелум майора, Деррей повів полоненого в штаб.

Але майже на краю села, де стояла рота «джі», сталася пригода, про яку Боб не раз згадував пізніше.

Деррей поволі йшов слідом за майором, не спускаючи з нього дула автомата. Несподівано позаду пролунав знайомий голос Тома Баунті — приятеля Деррея.

— Зажди, Боб, я теж веду нічну пташку.

Боб скомандував майорові сповільнити ходу; Баунті з полоненим наздогнали їх.

— Це німецький льотчик, якого піймали зенітки. Капрал наказав відвести його в штаб.

Побачивши майора, льотчик раптом почав щось люто кричати, показуючи на нього.

— Що він хоче, Том? — спитав Деррей.

— Він каже, що цей майор — велика свиня, — відповів Баунті, який трохи розумів по-німецьки. — Коли вони спускалися на парашутах, майор стріляв у нього з пістолета. А раніш, у літаку, вбив другого офіцера і штурмана, тому що в машині їх було четверо, а вистрибнули тільки двоє.

— Ну й тварюка, — обурено пробурмотів Боб і штовхнув майора дулом автомата в спину.

Чи то німецький льотчик зрозумів цей вчинок як вияв співчуття до його слів, чи то просто не міг стриматися, але, якось дивно схлипнувши, він кинувся на майора з кулаками.

— Назад! — вигукнув Том і хотів відштовхнути льотчика вбік, але Деррей спинив товариша, схопивши його за лікоть.

— Що тобі, Том? Невелике лихо, коли два наці трохи поскубуть один одного! А до вбивства ми не допустимо.

— Та про мене, хай почубляться, — заспокоюючись відповів Баунті. — Б'юсь об заклад, що завтра, глянувши у дзеркало, цей майор побачить замість обличчя хороший сирий біфштекс.

Не опускаючи автоматів, солдати з цікавістю спостерігали, як льотчик і майор качаються по асфальту. шосе, лупцюючи один одного.

— Я б не сказав, що ти маєш рацію, Том, — глибокодумно зауважив Деррей. — Льотчикові теж добре перепадає. Руки майора, як у горили… У всякому разі в обох ані найменшого уявлення про бокс. Це не бійка джентльменів.

— Наці взагалі не може бути джентльменом, — по-філософському промовив Баунті.

— Що тут сталося?

Обидва солдати здригнулися. Вони так захопились видовищем, що не почули, як підійшов офіцер — лейтенант Мідльфорд.

Першим опам'ятався Деррей.

— Ми ведемо полонених, що врятувалися з німецького літака, — відрапортував він. — Дорогою вони зчинили бійку.

Лейтенант освітив кишеньковим ліхтариком майора і льотчика, яких Баунті тимчасом встиг розборонити,

— Ви просто йолопи, — сердито сказав лейтенант, — Хіба можна допустити, щоб обер-фельдфебель бив майора.

— Але ж це націстський фельдфебель і націстський майор, — не здавався Боб.

— Усе одно. Так можна чортзна до чого дійти.

Деррей хотів заперечити, але Мідльфорд крикнув:

— Досить базікати! Ведіть полонених!

III. ЖОВТА ПАПКА

Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.

Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.

Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…

Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.

На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.

Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.

Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.