За невеликим письмовим столом сидів лисий чоловік у цивільному. Не дивлячись на полоненого, він дістав з ящика сигару, обрізав її складаним ножиком, клацнув запальничкою і неквапливо закурив. Тільки після цього сказав, ніби продовжуючи почату розмову:

— Вас погубило невміння володіти пістолетом. Льотчик, якого ви не змогли підстрелити, повідомив, що ви працювали в гестапо. Про інше, хоч і не без труднощів, пощастило дізнатись. Ось, почитайте. Це спростить нашу розмову.

Недбалим жестом він кинув на стіл жовту шкіряну папку.

Генріх Штафф узяв папку і, розгорнувши її, здригнувся: на першій сторінці була вміщена його власна фотографія, зроблена тридцять років тому, а під нею — фотокопія розписки, в якій студент Кленовського університету Зенон Куріпа зобов'язувався бути таємним інформатором контррозвідувальної служби Австро-Угорської імперії.

Спогади пронеслися вихором.

… Восени 1913 року до університету Кленова, одного з міст Західної України, що перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії, був прийнятий новий студент — Зенон Куріпа. Батько його мав крамницю і був багатим хазяїном у селі під Кленовом. Він дав хабара чиновникові міністерства освіти, що відав прийомом, і Зенонові порівняно легко пощастило вступити до університету.

В університеті Куріпа відразу ж спробував увійти в коло «золотої молоді». Синові крамаря лестило бути на «ти» з графськими та баронськими синками, він не шкодував батьківських грошей на гулянки у «високому товаристві». Родовиті друзі охоче приймали запрошення Куріпи.

Батько Зенона не тільки не заперечував проти такої поведінки сина, а ще й заохочував його. Він розумів: «високі» знайомства можуть коли-небудь згодитися.

Словом, усе йшло гаразд до одного випадку.

Стоячи біля тонкої дощаної перегородки, за якою була студентська курилка, Куріпа почув знайомі голоси. Розмовляли граф Казімір Дзендушевич і Стась Клонський — син генерала.

— Розумієш, нема грошей, — скаржився Дзендушевич. — А завтра у Ядвіги день народження. — Голос у графа — тонкий, пронизливий.

— Кепська справа, — басив Клонський. — Без подарунка не можна.

— Де дістати, не знаю, хоч украдь.

— Як можна! — вдавано зляканим голосом промовив Клонський. — Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.

— Який?

— Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде — така честь для нього — позичити графові Дзендушевичу без віддачі.

— Ідея, — зрадів Дзендушевич. — Як я зразу не подумав!

Куріпа стояв біля стіни, червоний від злості. Підслухана розмова відкрила очі багато на що. Тепер він зрозумів двозначні переморгування і посмішки, з якими зустрічали студенти з аристократичного кола його запрошення «провести разом вечір». Згадав, що жоден з них ні разу не запросив його до себе додому. А яким холодно-зневажливим поглядом зміряла його сестра Дзендушевича, коли під час випадкової зустрічі в театрі брат відрекомендував їй Куріпу.

Мрії крамаревого сина пробратись у «вище коло» загинули. Але Куріпа не здався. Не такою він був людиною. З давніх часів Куріпи тримали в своїх руках усе село. З давніх часів відзначалися жорстокістю, лукавством, наполегливістю в прагненні до наживи. Таким був і Зенон. Злоба, що душила його, не затьмарила розуму. Він зрозумів: треба знайти інший шлях, щоб «вибитися в люди», і вирішив стати «демократом».

Уряд імператора Франца-Йосифа суворо стежив, щоб до навчальних закладів не потрапляли «неблагонадійні» та «чернь». Навчатися в університеті могли лише діти заможних батьків, які довели свою відданість монархії Габсбургів.

Лесь Кравець — однокурсник Куріпи — був винятком із загального правила. Батько Леся, поштовий чиновник, п'ятдесят років вірою і правдою прослужив Австро-Угорщині, його бездоганний послужний список і допоміг синові стати студентом університету.

Але Кравець не виправдав надій, які на нього покладались. В університеті він незабаром здобув репутацію людини, яка співчуває ідеї єднання Галичини з «Великою Україною» і Росією. Ім'я Леся Кравця почало користуватися все більшою й більшою популярністю серед прогресивної частини інтелігенції міста.

Куріпа не шкодував сил, щоб увійти в довір'я до цієї людини, потоваришувати з нею. І ось одного разу Кравець сказав:

— Сьогодні підемо до одного знайомого. Там читатимуть книги, одержані з Росії.

З цього дня Куріпа почав акуратно відвідувати гуртки, де читали вголос книжки бібліотеки «Русская беседа», влаштовували лекції з російської історії та культури. Проникнути далі, взяти участь у політичній діяльності Куріпі не вдавалося — йому не довіряли. Він це розумів і чекав нагоди, щоб довести свою відданість новим ідеям. Куріпа знав, що не пропустить слушного випадку, і в мріях уже бачив себе блискучим оратором, видатним політичним діячем. Війна розбила мрії Куріпи…

Австрійський уряд одразу ж, обвинувативши в шпіонажі, кинув у концентраційний табір тих, хто хоч чимось виявляв опозиційні настрої. Кравець випадково лишився на волі: його не було в Кленові, він гостював у родичів на селі. Що ж до Куріпи, то його викликали в поліцію і, прочитавши батьківське напучення, відпустили.

— Ви молодий, — сказав сивоусий, з пишними бакенбардами начальник поліції, що сидів у кріслі під портретом Франца-Йосифа. — Нам шкода вас і вашого майбутнього. Постарайтесь виправити свої помилки, інакше…

Начальник підніс до носа Куріпи товстий, пожовтілий від тютюну вказівний палець.

Куріпа, не відриваючись, дивився на палець поліцейського. Рука не ворушилася, рухався тільки перст — указуючий і застерігаючий. В ньому було щось символічне. І Зенон Куріпа зрозумів, що знову вскочив у халепу.

З поліції Куріпа вийшов з важким серцем. І цього разу йому не пощастило вибитися в «господарі життя». Ні серед аристократів, ні серед лібералів він не знайшов собі місця. Треба було шукати нові орієнтири на темному життєвому шляху.

Восени 1914 року російські війська взяли Кленов. На балконах, за старим, ще середньовічним звичаєм, жителі вивісили на честь свята килими. Натовп вітав стомлених, запорошених воїнів. Незабаром у крамницях з'явились об'яви: «Тут продаються найкращі російські товари з самої Москви».

Лесь Кравець розгорнув кипучу діяльність. Він брав участь у пікніках з російськими офіцерами, організовував благодійні обіди на честь російських солдатів, виступав на численних зборах «русофілів».

Куріпа уникав зустрічей з Кравцем. Від колишніх «симпатій» до Росії у нього не лишилося й сліду.

У пам'яті поставав погрозливий поліцейський палець. Куріпа не поспішав публічно висловлювати свої симпатії до росіян, роздивлявся, вичікував.

Події підтвердили вірність такої тактики. Російські війська залишили місто. Знову на вулицях зазвучала німецька мова, з'явилися вусаті угорські гонведи з широкими брязкотливими палашами, випещені гінденбургзькі офіцери, що дивилися на світ крізь монокль, вставлений у презирливо прищулене око. Колишня влада, міцна, готова витримати ще й не такі випробування, повернулася.

І, дивлячись на гладких, ситих коней німецької важкої кавалерії, на гармати, які, задерши в небо широкогорлі стволи, з гуркотом котилися на схід, слухаючи рокіт «таубе», що ширяли над дахами Кленова, Куріпа вирішив зробити важливий хід у життєвій грі. Він згадав про свої зв'язки з лібералами і прийшов до висновку, що ці зв'язки тепер можуть йому стати в пригоді, правда, зовсім не так, як він колись думав…

З прочитаних книжок Куріпа уявляв контррозвідку темною, похмурою будівлею з безліччю закутків, покручених переходів, де сновигають таємничі люди, ховаючи обличчя під низько спущеними крисами капелюха і високо піднятим коміром пальта.

Насправді все обійшлося далеко простіше. Солдат провів Куріпу у велику, добре мебльовану кімнату і чемно попросив зачекати. Така кімната могла бути приймальною лікаря, адвоката, а то й просто вітальнею в заможному домі. Шкіряні крісла навколо широкого квадратного стола, кілька ілюстрованих журналів на ньому, коричньовий диван, покритий білим полотняним чохлом, створювали обстановку, схожу на домашню.