боти, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не ба-

чила перед собою.

10

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вда-

рилось об підлогу — судячи зі звуку, важке скло — не розби-

лось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке

й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на

друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно за-

палилося.

— Може, залишишся? — запитав, притискаючи правою ру-

кою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ні-

хто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до

Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до то-

го, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирі-

шила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З до-

му висікли, а тут прихистили», — казали люди. Одні запевня-

ли, що та назва — давня. Мовляв, свого часу хтось відокремив-

ся від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій

місцині організували військовий радгосп, побудували три ві-

домчі будинки — триповерховий та два двоповерхові — запро-

сили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з до-

му висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді

Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в три-

поверховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпі-

лих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом ди-

вом врятувалися — йшли до батька по гроші, у контору, пхали

перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдо-

ма, перед телевізором — саме показували чергову серію «Про-

сто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок ряту-

вати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо

11

комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт

у найближчому майбутньому — і поїхала. У ті часи обіцянки

не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може».

Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з ро-

зібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального

опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або

зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто

в печі, хто — на привозному газі в балонах, хто — на електро-

плитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей

у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали

телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе

розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідува-

ли, військовий радгосп припинив своє існування, його залиш-

ки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприєм-

ство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником

змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу

в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дрові-

тень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву де-

таль у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх

хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або

гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Ма-

ма, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарка-

ми. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто

куди, жінки — до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки — в Росію на будівництво. Старші люди — ті, кому по

сорок-п’ятдесят — до такого життя призвичаїлись, тримали

кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього бу-

ло не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання — їхати з тої

Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не

засмоктали будні, позбавлені вибору.

12

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли

прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що ви-

йшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати

вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти.

Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, бли-

мали на сонці сателітарними антенами — єдиною місцевою

розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було про-

жити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» — ні.

* * *

«Яке у вас тут повітря чисте!» — обережно зронила дружина

старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з бать-

ками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування.

Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона

все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-ша-

піто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала

тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як назива-

ється? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із друго-

го поверху багатоквартирного будинку із коромислом на пле-

чі, з відром із чистою водою та водночас — відром з помиями

для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи

не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді

був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді

білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпе-

ченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шоку-

ючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт

з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим

донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квар-

тирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби?

Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на пе-

реході Рава-Руська — Гребенне? що дрова на зиму знову по-

13

дорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвід-

мовний…

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше

життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до

трьох десятків дітей різного віку — від першокласниці Іринки

до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в су-

сіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; те-

перішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та за-

пахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я

згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім аро-

матом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода

дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке

чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї кос-

метички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій сер-

ветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліж-

ком залишилась книжка — «Сімейне життя» Ерве Базена,

а у ванній на мотузці — тонкі шкарпетки з мереживною корон-

кою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі

Кароліни, а книжка — першою, яку Кароліна прочитала без

примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від

дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років.

Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, хо-

вав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну

лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння