щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до

них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного сто-

сунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день хо-

дила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на го-

роді, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на

ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки гря-

док, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермер-

ське господарство абощо, організувати не мали права, бо той

14

збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство

місцевій владі похапцем передало, а от землю — ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правиль-

ною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою добро-

зичливою гідністю, ніби й свій, і водночас — чужий. «Звідки

він у нас такий узявся? — дивувалась мама. — Недарма я вам

такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та

Кароліна Кужвій! Ви в мене — особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для се-

бе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим.

Вона все тягнула на собі — сама поралась у хаті, на городі і біля

худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його

від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звіль-

нив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було

не так — і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним

роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна пер-

спектива — здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще.

Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не ви-

лікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матю-

кався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив бі-

ля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі!

Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню ку-

рей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих

із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі зби-

тими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди тем-

ним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань,

мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьо-

му, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що біль-

ше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут

чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну гру-

пу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта — колишній ма-

мин однокласник, тепер викладач Київського національного

15

університету. Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-

лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-

лись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих

був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-

жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіван-

нями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли

старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки поки-

вала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони

говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорос-

лі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дріб-

ницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вго-

лос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще

не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала

або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись

через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме да-

лі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?..

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу

просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитую-

чись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Каро-

ліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює

та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з бере-

га «тут» на берег «там».

Утрьох — мама, тато і Кароліна — сідали за стіл зрідка. Якось

не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама постави-

ла на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Каро-

ліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовля-

ти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько

навпаки — їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, 16

саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням.

І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не мо-

же повернути, смішний борг — дві пляшки пива, а все ж… І що

далі, то більше не добирав висловів.

— Ти точно Тобік, гав та гав, — сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх

знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голо-

сом — не вгамується, поки не тупнеш до нього.

— Справді, годі вже, — лякливо озвалася мама. Їй голо-

вне — аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у леге-

ні, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб

на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече

та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк ви-

летів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук.

І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий

мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей —

бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в то-

му ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться

тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори ми-

нають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточ-

но розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не

її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої

історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й ін-

ших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона

й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без ціка-

вості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не го-

тувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оціню-

17

вання. Без класної керівнички знала: найголовніше — не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать.

Де варто бути відмінницею, від кого вчитися — вона сама це

вирішить. Головне — вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала но-

мер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із

житлом, — сказала вона. — Мені потрібно протриматись у вас

від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або

влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків».

Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

* * *

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий

плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті — і це

зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному ві-