Виглядає, відтак, що паралель Шевченка зі Сковородою заразом і глибша, і безпосередніша, ніж може видатися історикові філософії, котрий вишукуватиме її на рівні текстів (з тією хіба різницею, що Шевченко не писав філософських трактатів): подібно до сковородинівських, писання Шевченка не є ані «чисто» художніми, ані «чисто» філософськими, ані «чисто» релігійними (і вже найменше — «чисто» ідеологічними), — і водночас вони є і художніми, і філософськими, і релігійними, і, нікуди не дінешся, таки ж ідеологічними, у цілком новочасно-секулярному розумінні, — а на додачу ще, либонь, і історичними (чи, принаймні, історико-культурними, бо проблема Шевченкового історизму вельми непроста, і на ній нам ще доведеться спинитись окремо). І при всьому тому вони становлять унікально-неповторну цілість, забезпечену не просто естетично — єдністю оприсутненої в них авторської особистости, а, як і у випадку Сковороди, тотально-життєво, тобто тією, аж наче вже й нерозчленимою, єдністю авторового життя («житія»!) і творчости, про яку могли хіба мріяти (і ще й як мріяли!) вірні сповідники культу митця-деміурґа — європейські романтики.

Є тільки один вид духовної діяльности, повністю відповідний вимогам подібного синкретизму, — міф.

Першим «уписав» Шевченкову поезію (NB: лише поезію!) в цю класифікаційну рубрику якраз Г. Грабович, і це, припускаємо, на довгі роки залишиться його неоціненною науковою заслугою, хоча теми він, у вже згаданій нами монографії, звісно, не вичерпав — радше відкрив (цікаво зазначити: хронологічно перший здогад про те, що творчість Шевченка являє собою «великий космогонічний міф», «ґрандіозну світоглядну першосистему», знаходимо, незадовго перед Г. Грабовичем, у В. Скуратівського — у статті 1978 року [17], — одначе не розвинений і не проартикульований у концепцію, у нього цей здогад так і зостався ширяти на правах метафори). Чи не головний методологічний недогляд Грабовича, як на нас, полягає в тому, що Шевченкову міфотворчість він бере єдино в синхронному, «географічному» контексті — паралельно іншим слов'янським поетам-«націєтворцям» доби романтичного націоналізму, як-от А. Міцкевич (сюди ж можна було б долучити й Я. Коллара та ін.), парадоксальним чином виявляючись у цьому не далекомиснішим за того-таки (ним же, до речі, і скритикованого!) Д. Чижевського [18]. Очевидно, такий компаративний підхід напрошується сам собою, там більше що й сам Шевченко вже 1847 р. свідомо міряв себе «синхронним» слов'янським контекстом [19], однак зайве нагадувати, що найбільш очевидне — то не конче найближче до істини.

Факт, що XX століття не тільки «не скасувало» духовної чинности власного Шевченкового міфа, розгорнутого довкола міфа України, а навпаки, утривалило його, зцементувавши масовим (та ще й ідеологічно «розколотим» усередині себе) культом самого Шевченка, тимчасом як наступне політичне життя «ляхів, чехів, сербів, болгар», тобто практично всіх народів Центральної та Східної Європи, втягнених у першій половині XIX століття у вир бурхливих націотворчих процесів, ощадило їм, на відміну від України, колоніального приділу, а відтак мовби «звільнило» від вимушеної потреби стверджувати власне існування засобом фетишизації своїх романтичних «будителів». Але факт також і те, що в новочасній культурній історії християнської цивілізації феномен Шевченка далеко не винятковий: варто лиш поставити його в інший типологічний — діахронний — ряд письменників — творців національно-консолідуючого авторського міфа, від Данте й Сервантеса до Ґете (із значними застереженнями, зумовленими історичною «навзахідністю», вичерпаністю явища, сюди ж можна долучити й Ібсена, Стріндберга, і навіть, певною мірою, Дж. Джойса), аби пересвідчитися, що такі міфи не «деміфологізуються» жодними перипетіями громадянської історії — радше повторно актуалізуються, «підживлюються» ними. Півтора століття тому, за словами Т. Карлайла, «бідолашна Італія лежала роз'єднана, розчленована, неприсутня в жодному протоколі чи угоді як цілість; а проте шляхетна Італія була насправді одністю: Італія породила свого Дайте — Італія може говорити!» [20]. Іспанські мислителі «Генерації 1898 року» брали, по упливі трьох віків, «Дон Кіхота» за відпровідний пункт своєї філософії національної ідеї (вже Р. Маесту 1903 р. закидав Сервантесові, буцімто його Дон Кіхот — на противагу Гамлетові, котрий, мовляв, збудив англійську націю до історичної дії, — паралізував звагу іспанського суспільства як символ марности зусиль, та й незакінчені «Роздуми про Дон Кіхота» X. Ортеґи-і-Ґасета — то теж спроба вирізнити зашифровану в «священній книзі» «помилку іспанської культури» [21], — хіба це не нагадує нам нарікання Грабовича на заповідану Шевченком майбутнім поколінням українців «сумнівну, навіть потенційно фатальну… спадщину міфологічного мислення» [22]?). Ґете мав усі підстави наприкінці життя заявити, що, коли йому було вісімнадцять років, Німеччині минуло стільки само [23], — згодом Т. Манн (не тільки в романі «Доктор Фаустус», а й у прецікавій, з погляду нашої теми, статті «Німеччина і німці», написаній в часі Другої світової війни) продемонструє, як у XX столітті саме ця Німеччина, символічно «створена» «найбільшим з німців», а значить, ео ipso, і найбільше німцем, Німеччина, висловлюючись у Франкових термінах, запущена «у мандрівку століть» «з його духа печаттю» — під знаком вічно невпокоєної «фаустівської людини», — розіграла на кону всесвітньої історії трагедію Фаустової угоди з дияволом за цілком, сказати б, ґетевським сценарієм: «…Угода з ним (чортом. — О. З.), заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, — така угода… вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, — хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі?..» [24] Як бачимо, міфи такого масштабу справді «вічні» — принаймні доти, доки існують спільноти, щодо яких вони виступають духовними аналогами.

Тут доречно нагадати, що в сучасній соціальній філософії дедалі помітніше переважає погляд на націю як на «уявну спільноту» — сконсолідовану насамперед свідомістю своєї окремішности [25]. Така свідомість не конче об'єктивується в формі саме авторського міфа — просто тому, що не кожній національній спільноті «щастить» на універсально щодо неї репрезентативного, у слушному місці і в слушний час посталого ґенія-міфотворця, — але до міфологізації, у різних формах і на різних рівнях, стремить завжди (воно й зрозуміло — якщо згадати тезу M. Еліаде, що саме міф є найзначнішою в історії думки формою колективного мислення [26]). У модерній історії літератури відгомін цієї, іманентної кожній національній культурі, потреби міфа вчувається в різко відмінній від попередніх епох валоризації особи автора, у чиєму житті суспільна рецепція починає пошукувати в-собі-завершений естетичний феномен не менш цілеспрямовано, ніж у творчості (звідси так званий біографічний метод у літературознавстві, вивласнення й усуспільнення авторового життя засобами масової культури тощо), — та й у авторській самосвідомості проективна «архетипальність» власного, висловлюючись у математичних термінах, конґруентного текстові «Я» невхильно присутня як свого роду «ліміт функції», до якого належиться прагнути. Вже Ґете, маючи собі до диспозиції досвід класичних міфотворців минулого, був сповна свідомий своєї деміурґічно-«програмуючої» місії, і то не лише в національному, а й принаймні в загальноєвропейському масштабі. Як проникливо відзначає К. Свасьян, йому «треба було не просто особистісно реалізуватися, але самою цією реалізацією створити новий тип світогляду, новий шлях життя, нову епоху» [27], — а М. Еліаде навіть наводив ґетевську безугавну телеологічну життєтворчість за приклад чинности в новітньому часі суто міфологічного мислення — могутньої архаїчної інтенції перетворювати історію одного персонажа (власну біографію) на архетип, на символічно «модельне життя» [28]. Від Ґете почавши, ця вищою мірою амбіційна авторська настанова водночас створити міф і самому стати міфом тяжить над молодими, розбудженими до самоусвідомлення в XIX столітті національними культурами просто-таки категоричним імперативом творчости. Так А. Стріндберґ, ця, за визнанням сучасників, «остання ренесансна людина», послідовно перетворює власне життя на суцільний «текст» (якщо мислити текст як знакову систему), ім'я якому — «театр Августа Стріндберґа» [29]: особисті драми й автобіографічна епопея (від «Сповіді шаленця» до «Пекла») навзаєм перетікають одне в одне, алхімічні досліди, заняття малярством і фотографією семантично трансформуються в суто акторський жест, роки вимушеної (властиво, політичної) еміґрації обертаються мовби затяжними актами з написаних під час них драм із шведської історії тощо. І Стріндберґові, без перебільшення всенародному лауреатові (скандальнозвісної Анти-Нобелівської премії), дійсно вдалось якщо й не задати в масовій свідомості цим, водночас розіграним і написаним, «театром» символічну «нову Швецію», то в кожному разі найсерйознішим чином захитати усталений «образ-себе» старої — провінційної, сонно-рутинної, монархічно-консервативної нації на узбіччі маґістральних історичних рушень, — вдалося модернізувати Швецію «в духові»: після Стріндберґа жоден автор європейської, чи, ширше, «фаустівської» культури вже не підносився до настільки націотворчого рівня. Зрештою, і «вік націоналізму» (за дефініцією Г. Кона) природно котився на спад, і література невхильно редукувалася у своїх суспільних функціях до нинішньої скромно-секулярної ролі — здебільшого проти власної волі…