міліцією, котрій на той момент було віддано вже десятки років. Попереду чекала викладацька, наукова робота в тій самій системі. Але ж ... те, до чого звик за останні десятиліття, те, чим, власне, окреслювалися всі ці роки, ритм та устрій всього життя - оперативна робота, управлінська діяльність в серйозних масштабах, служба, як-то кажуть, «на знос» відсьогодні лишалися в минулому.

Гадаю, не помилюся, коли скажу: такі дні для кожної людини є надзвичайно особливими. Ти, як мандрівник, що пустився в дорогу, та опинився в такій собі «смузі відчуждження» - вже не «тут», але ще і не «там». Про це сигналізує і різке скорочення кількості телефонних дзвінків, як на службові, так і на особисті номери. Ось тільки-но ти був комусь потрібен, мить – і вже нікому. Чутки по МВС розносяться майже з космічною швидкістю. І ось вже «особливо стійкі бійці» вважають, що цього льотчика збито - і краще для себе, спокійніше та комфортніше не дзвонити, і, взагалі, триматися від нього як найдалі. Гарно, коли на тебе чекає підвищення – тоді найближчим часом всі ці «доброхоти» знову почнуть «обривати» твої телефони з подвійним завзяттям. Але, якщо ні - то, безсумнівно, вони щезнуть назавжди. І, насправді - це добре, оскільки подібні надзвичайно стійкі в нашій країні (і, особливо, в деяких її владних структурах) прояви «совковості» зазвичай допомагають з`ясувати: хто справжній друг, а хто «прилипала».

Це і є той самий час, коли ти можеш «перевести подих», озирнутися назад і навкруги, замислитися. Про що саме? Ну, якщо твій життєвий шлях робить такий крутий поворот, то, мабуть, час замислитися саме на цю тему. І нехай жодного разу за всі прожиті роки не виникло і тіні сумніву відносно правильності обраного шляху, вряди-годи пам`ять повертається в ті часи, коли цей вибір було зроблено і до обставин, що були супутні цьому.

Про що міг мріяти хлопчина, що народився в досить звичайній сім`ї радянської країни в часи, що вважалися розквітом «розвинутого соціалізму»? Хіба дивно те, що майже всі мої однолітки найбільш достойним життєвим вибором бачили для себе профессії космонавта, суворого капітана далекого плавання, відважного прикордонника, та, на крайній випадок, який-небудь варіант військової карьєри? Говорячи про це, не потрібно поблажливо посміхатися, а слід врахувати, по-перше, реаліїї того часу, а , по-друге, те, якими ми були - хлопчаки 70-х років минулого вже століття. Добре це, чи ні, але в тому віці, в котрому людина зазвичай починає замислюватися над своїм майбутнім, ми ще зовсім не брали до уваги будь-які меркантильні мотиви. Мова, звісно, про речі суто практичні: заробітна платня, умови праці чи служби та інші моменти. Це сьогодні перше питання, яке ставить перед собою молода людина, розмірковуючи над вибором профессії, звучить на кшталт: «А скільки я буду заробляти?». І навіть престижність тієї чи іншої справи, в основному, зводиться до розмірів заробітку, що вона може принести.

Тоді вагу мали зовсім інші поняття. Престижність професії ми вимірювали тим, наскільки ми зможемо нею пишатися, чи лежить на ній відблиск чогось величного, героїчного, та, не побоюся цього слова - романтичного. Ну який же хлопець подумки не приміряв на свої плечі погони після незліченної кількості фільмів та книг про війну, а тим більш після появи фільму „Офіцери”? Таке саме ставлення в повній мірі можна віднести і до інших професій, що ними марили хлопчаки мого покоління. І розуміння того, що обраний життєвий шлях, напевно, буде пов’язаний з неабиякими труднощами, та, навіть, небезпекою, котре приходило до нас по мірі дорослішання та мужніння, взагалі нікого не відлякувало, скоріш навпаки – приваблювало!

В подібних роздумах та шуканнях, що супроводжувалися об’єктивною, за можливості, самооцінкою, промайнули шкільні роки. Проблема життєвого вибору, чи як тоді казали – профорієнтації, перейшла з суто теоретичної та абстрактної в досить реальну площину. Цілком зрозуміло, що вибір однозначно схилявся на користь гуманітарного вищого навчального закладу. А конкретно – історичного факультету Харківського Державного університету, що носив тоді ім’я „видатного пролетарського письменника” Олексія Максимовича Горького.

Необхідно відзначити один момент. Вступ саме на цей факультет, як і подальше навчання на ньому,в жлдному разі не суперечили бажанню в майбутньому стати правоохоронцем. Сьогодні неможливо точно визначити той момент, коли це бажання виникло, і стало чимось усвідомленим, почало оформлюватися в конкретні думки та плани. Скажімо так, що з’явилося воно в ту прекрасну пору життя, котру великий російський письменник Лев Толстой називав отроцтвом. Сьогодні це чудове слово якось непомітно зникло з нашого вжитку і молодих людей, що досягли цього віку, називають, дурнуватим, вибачте на слові, черговим запозиченим словом - „тінейджери”. Ми ніякими „тінейджерами” не були, а були нормальними радянськими хлопчаками, і серед нашого покоління бажання, що виникає на зорі життя, активно боротися з несправедливістю та злом взагалі, а також з конкретними його проявами у вигляді злочинності, було цілком закономірним та нормальним. Втім, у читача може виникнути досить слушне запитання: „А чи не простіше в такому випадку було вступити до профільного вищого навчального закладу? Хоча б на факультет правознавства юридичного інституту імені Дзержинського, який тоді існував в Харкові (один з чотирьох на весь Союз)?”.

В цілому питання, як було сказано вище, досить слушне, однак незрозумілим воно може бути для тих, хто не досить добре обізнаний з реаліями того часу, або навіть взагалі з ними незнайомий. Інститут імені „залізного лицаря революції”, як і абсолютна більшість подібних навчальних закладів зовсім недосяжним, звісно ж, не був. Однак, вступу до такого закладу передувала ціла низка умов, які, фактично, відігравали роль обмежувачів для тих, кому заманеться впхати свого носа до закладу, як то кажуть, „з вулиці”. Перш за все мова йде про членство в комуністичній партії. А чи був шанс на таке у хлопчини, якій тільки-но вчора розпрощався зі шкільною