на ділі) мав кожен громадянин. Хіба що, до переліку деяких, скоріш навіть не соціальних, а суто побутових стимулів, реально було віднести безкоштовний проїзд в громадському транспорті і можливість один раз на рік безкоштовно проїхати залізницею до місця відпочинку і назад.

Особливий статус міліціонера в ті роки був в іншому - він був не просто представником держави, а, так би мовити, втіленням Закону, тим, хто щоденно, щохвилинно знаходиться на бойовому посту і готовий завжди і скрізь захищати як інтереси держави, так і інтереси кожного конкретного громадянина. Це викликало у людей цілком заслужену повагу, і, дійсно особливе ставлення до тих, хто носив міліцейську форму.

Неможливо не відзначити, що в значній мірі цьому сприяла діяльність тодішнього Міністра внутрішніх справ СРСР – нашого земляка, луганчанина, Миколи Онисимовича Щолокова. Саме його стараннями органи внутрішніх справ почали планомірно „підніматися” в іміджевому, як зараз кажуть, плані. Не слід забувати, що завдання перед ним стояло досить складне – за спинами міліції тих років ще поставав страшний привид, хоч вже і доволі тьмяний, ВНК-ГПУ-НКВС. Також, доволі багато було в живих людей, котрі не тільки пам’ятали „великий терор”, але й відчули його на собі. І ось, стараннями Щолокова міліцію почали виводити з цієї страшної темряви, робити її близькою та зрозумілою людям. Цьому сприяли такі талановиті кінофільми, як „Петрівка 38” та „Огарьова 6”, а також книги братів Вайнерів і Юліана Семенова. Чого лиш вартий в плані створення іміджу „міліції з людським обличчям” серіал про сільського дільничного Аніскіна, чий безсмертний образ уособив один з найкращих акторів того часу Михайло Жаров! Потрібно сказати, що в підсумку головна мета цієї роботи була однозначно досягнута – серед людей міліцію перестали страхатися, її почали поважати.

Ніхто не йшов тоді до міліції, щоб вкрасти мільйон, чи, хоча б, збудувати для себе маєток, або мати дороге авто. Не думав тоді ніхто ні про що подібне – кажу це, покладаючись як на досвід своїх попередників, перших наставників на міліцейському поприщі, так і на власний досвід, оскільки прийшов на службу саме в ті часи. Є таке просте слово „обов’язок”. Можливо сьогодні це викличе у когось сміх. Що ж – смійтесь, а я вас пожалію... Так ось, не дивлячись ні на що – існує і почуття обов’язку і почуття відповідальності - до того ж не тільки за те, що робиш власне сам, а й за те, що відбувається навкруги. Існує поняття несправедливості і бажання відповідним чином засудити та покарати цю несправедливість. Люди приходили в міліцію, аби на ділі протистояти беззаконню. Хоч, найцікавіше, що не було у нашому вжитку таких пишномовних понять. Працювали для того, щоб лише забезпечити нормальне життя народу. Як могли, так і робили свою справу.

І робили це, скажу відверто, сумлінно. Для того, аби переконатися в цьому, достатньо підняти міліцейську статистику - 70-х, 80-х років минулого вже століття і порівняти з тією, що ми маємо сьогодні. Ми можемо скільки завгодно повторювати, що такі порівняння недоречні, що в структурі злочинності відбулися величезні зміни, котрі, начебто, і впливають на всі показники. Не заперечую, впливають... Та як впливають на боротьбу зі злочинністю зміни в самій міліції?! Куди там братися „структурним змінам”... І не потрібно, будь ласка, повторювати затерті, налиплі до зубів „лякалки” про те, що за радянських часів статистику „фальшували”, а злочини, чи не усі поспіль „приховували”. Нісенітниця! Адже я пам’ятаю не лише міліцію тих часів, а й прокуратуру, котра наглядала за дотриманням законності, це також не останньою мірою стосувалося діяльності органів внутрішніх справ. І скажу відверто, сучасній прокуратурі в багатьох аспектах нічого і намагатися рівняти себе з тими „попередниками”. То були люди – більш суворі, більш жорсткі, більш принципові, а, головне, професійні в своїх вимогах. Спробував би хто-небудь приховувати чи фальсифікувати! Без погонів залишалися і за менші гріхи.

Взагалі, повинен сказати, що переважна більшість огульних звинувачень на адресу міліції „пізнього періоду” існування СРСР беруть своє коріння з тієї, без перебільшення сказати, істерії, що здійнялася після смерті Леоніда Брежнєва і усунення з посади Миколи Щолокова. Ось тільки ті, хто раз у раз повторює та розповсюджує цей бруд, чомусь „забувають”, що всі звинувачення стосовно Миколи Онисимовича так і залишилися на рівні здогадок та чуток, що „зависли в повітрі” довіку після того, як він трагічно пішов з життя. Не було ані суду, ані осудження, ані, якщо на те, будь-яких однозначних висновків по кримінальній справі. А ще, тим хто досі мусує „голосні справи” тих років, не завадило б пам’ятати про такі поняття як „інтриги у владі” і „ політична доцільність”. А також про те, наскільки вони були актуальними для тих років, для ситуації, що склалася в найвищих ешелонах як влади, так і партії.

Під час служби доводилося стикатися з різними моментами. На дворі був 1979 рік - час, коли потрібно було робити життєвий вибір.

Перехрестя перше: вперед і по прямій!

Життєвий шлях було обрано, настав час реалізувати його. Здавалося – з чесно заробленим дипломом про вищу освіту, лейтенанту запасу всі дороги в житті відкрито, включаючи й ту, котру обрав я для себе вже досить усвідомлено і остаточно. Проте, не зважаючи на перераховані вище атрибути, отримати направлення для проходження служби в органах внутрішніх справ для мене – молодого хлопця, що не був членом партії і не проходив службу в Збройних силах було не так просто. Такий вже був час.

Отож, бажав я того чи ні, довелось звертатися по допомогу до друзів батька. Мій батько – Ерік Юрійович Черкасов, на той момент працював головним архітектором Харкова, був лауреатом Державної премії України ім. Шевченка – за створення цілої низки меморіальних комплексів,