лавою? Звісно, що ні. Для того, аби стати власником заповітної червоної книжечки з профілем „вождя світового пролетаріату” на обкладинці, потрібно було щонайменше, відслужити в армії, а також, бажано, хоч зо два роки попрацювати на виробництві. Тобто, йти до мети довгим та тернистим шляхом. З одного боку, цілком можливо, що якесь раціональне зерно в цьому і було – до лав не те що правоохоронної системи, а й тої її частини, що тільки готувала майбутніх правоохоронців, потрапляли зовсім не „жовторотики”, а молоді люди, котрі в цьому житті встигли щось побачити, відчути, та мали певний життєвий досвід. Якби, на додачу, на чільне місце не висувалася, знову ж таки, сумно відома партійність. Якби вона не превалювала надалі – як при підготовці міліцейських кадрів, так і при подальшому їх просуванню по службових сходах.

Цей, без перебільшення, згубний принцип і сьогодні відгукується, найнегативнішим чином, як в багатьох аспектах пострадянської юридичної науки, так і в практичній діяльності вітчизняної правоохоронної системи. І справа тут не в тонкощах конкретної ідеології, а в тім, що виховання людини в дусі вчення, котре „всесильне тому, що воно вірне”, закладало в ньому таку надзвичайно серйозну, і, на мій погляд, згубну рису, як доведення до абсолюту, патологічне несприйняття всього нового. Навряд-чи, хто-небудь візьметься заперечувати, що саме це жорстке та безкомпромісне заперечення будь-яких змін призвело в нашій історії до такого малоприємного явища, як час, що його іменують „застоєм”, і як результат – до краху ідеології, що його породила, та розпаду держави.

Якщо говорити суто про правоохоронну систему, і не якусь там уявну чи абстрактну, а конкретно – українську... Що ж, доведеться визнати, що на сьогоднішній день, не попри те, що Україна цілих двадцять п’ять років є незалежною країною, ми надто довго не могли відмовитись від цілої низки понять і явищ в системі Міністерства внутрішніх справ, котрі бозна-коли повинні були зникнути. Почнемо з того, що „до останнього”, вчепившись як кліщ, трималися не тільки за назву, а й за поняття „міліція”, хоча в багатьох країнах колишнього СРСР у відповідності до світової практики і стандартів міліція давно не тільки перейменована, а й реформована в поліцію. Здавалося б, що ж такого важливого в назві? Однак, „міліція” і „поліція” – це дві зовсім різних структури, що відрізняються не тільки і не стільки назвою, як самим змістом. Якщо казати коротко, то міліція – це формування звичайних громадян для допомоги професійним державним структурам в охороні правопорядку, а поліція - це, якраз, ті самі професіонали, для котрих боротьба зі злочинністю складає сенс існування. Відчуваєте різницю? Той хто не вірить, чи навпаки, бажає розібратися в нюансах та тонкощах, може звернутися до спеціальної літератури, присвяченій цьому питанню, але основний зміст – саме такий.

Інше – це дрібниці, що витікають з головного. Безглузде розділення служб, наявність в системі МВС одягнутих в погони господарників, лікарів та інших подібних „правоохоронців”... Відверто кажучи, і заступник міністра внутрішніх справ у справах по тилу в званні генерала – хіба це нормально? Все це могло б видаватися жартівливим, коли б ми забули, що кошти на цей „гумор” дістаються з кишень рядових платників податків.

Втім, як з’ясувалося згодом – перейменування в поліцію взагалі не є рішенням усіх проблем. Особливо, якщо вирішувати їх тільки однією зміною назви.

Реформування української міліції, що совалося на одному місці роками, раптом набуло характер кур’єрського потягу, що помчав вперед. Ось тільки, схоже - даний потяг вирушив в дорогу не маючи гальм, машиніста в кабіні, і, взагалі зійшов з колії. Як гірська лавина, що в своєму нестримному русі змітає на своєму шляху все вщент, не з’ясовуючи - де правий, а де винуватий, де згнила халупа, що її давно потрібно знести, а де – міцний, капітальний будинок, в якому живуть люди, обвалилася ця „реформа” на правоохоронну систему України, ховаючи під собою і окремі людські долі, і цілі підрозділи, не кажучи вже про служби. До моїх думок з приводу реформування ми ще не раз повернемося на сторінках книги, котру ви тримаєте у руках.

Студентом я все-таки став.

Навчатися, звісно, було непросто, однак, повинен сказати, що кожен вдало складений іспит був для нас, студентів тих років, персональною перемогою і приводом для гордості. Зрозуміло, що в ТАКИХ людей, як ті, про кого я розповідав, купити оцінку ні в прямому, ні в якому-небудь переносному сенсі було просто неможливо. Тоді ціна наших п’ятірок вимірювалася не грошима, коробками цукерок чи банками ікри на викладацьких столах, а виключно наполегливою працею, безсонними ночами і знаннями. Навчатися було важко, але цікаво.

В процесі навчання в університеті бажання пов’язати свою подальшу долю з правоохоронними органами набрало ще більшої сили. Сталося це не в останню чергу тому, що саме в ті роки, я, беручи участь в оперативних комсомольських загонах, і ставши, як наслідок, позаштатним працівником міліції, в дійсності стикнувся з реальною правоохоронною діяльністю, і з досить реальними правоохоронцями. Про них – трохи згодом, а поки що, мабуть, саме час все таки більш ретельно зупинитися на тих зовнішніх факторах, котрі сприяли професійному, і, як наслідок, життєвому вибору.

В ті часи міліцейська служба була дійсно престижною. Але, знову-таки, зовсім не в тому сенсі, котрий вкладається в це слово сьогодні. Чи була ця професія високооплачуваною? Ні в жодному разі - навіть в порівнянні з тими ж військовими, співробітники міліції взагалі не могли похизуватися високою зарплатнею. Чи мав міліціонер від держави соціальні гарантії „за найвищим розрядом”? Ні. Пенсійне забезпечення знаходилося на досить низькому рівні, у порівнянні з сьогоденням, а щодо права на безкоштовне навчання та медичне обслуговування – тоді таке право (до того ж